Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Документи ці такі: коротка біографія Міхала Чайковського, яку написав його син; список маєтків родини Чайковських на Волині, що були конфісковані після 1831 року; маніфест або відозва таємного патріотичного Комітету України і Бесарабії від 16 вересня 1853 р. — очевидно, це той самий меморандум, про який Чайковський згадував у своїх спогадах; звернення “Комітету України і Бесарабії” до Високої Порти, теж датоване 16 вересня 1853 року. Їхній зміст справді відповідає викладові у спогадах Чайковського. Отже, документи існують, але, оскільки вони надійшли від сина Чайковського, не виключено, що їх підробив сам Чайковський. Є ще одна цікава риса: документи підписані, але мушу признатися, що ці прізвища мені невідомі. Наприклад, під “Зверненням до Високої Порти” стоять підписи голови Комітету України і Бесарабії генерал-майора князя Дабіжі, генерал-майора Крайченка, генерал-майора Гапарія, державного радника Образи, “громадянина” (тобто купця) Грамби і делегата Бесарабії П. С. Башати. Імена на другому документі, за деякими винятками, ті самі. Додаткові дослідження могли б визначити, чи ці люди насправді існували[248], але в кожному разі, цей призабутий епізод є цікавим і важливим, і має більшу вартість, аніж до цього назагал уважалося.
На закінчення хочу сказати, що нічого з кримського проекту Чайковського 1854 року не вийшло. Козацький військовий підрозділ проіснував ще декілька років, але був переведений до складу регулярної турецької армії і врешті розквартирований на кордоні з Королівством Греція у Фесалії, яка ще належала до Османської імперії. В 1866 році померла Людвіка, що стало для Чайковського великою втратою, оскільки в його житті вона була врівноважуючим чинником. Через деякий час Чайковський одружився втретє, з гречанкою Ірене Теосколо, набагато від нього молодшою. Почасти під впливом його третьої жінки і почасти через усвідомлення марності свого життя на вигнанні та провалу планів, усі пізніші писання Чайковського просякнуті глибокою ностальгією за його українською батьківщиною. До того ж зміна на політичній сцені після падіння Другої імперії і Наполеона III виключала будь-яку можливість антиросійської коаліції в Європі. Тепер панівною силою стала Німеччина, яка була близьким союзником Росії. Чайковський завжди мав антинімецькі погляди, а тепер він дійшов переконання, що для слов’ян Росія є останньою надією перед лицем тевтонської загрози. В 1873 році він попросив помилування в Олександра II, якого вітав як вождя всіх слов’ян. Помилування було надане, і він повернувся до Росії, що для нього означало Україну. Він іще раз змінив своє віросповідання і навернувся в православ’я. Отримав невеликий земельний маєток на Лівобережній Україні. Польське суспільство бойкотувало його; не було в нього зв’язку і з новим українським національним рухом, який мав народницький характер і не потребував таких архаїчних постатей, як Чайковський. Дружина його залишила, і Чайковський жив разом зі своїм старим ад’ютантом і соратником Морозовичем. Після смерті свого товариша Чайковський 1886 року скінчив життя самогубством.
БІБЛІОГРАФІЯ
Chudzikowska Jadwiga. Dziwne życie Sadyka Paszy. — Warszawa, 1971; Wyd. 2-e. — 1982. X.K.O. (Czajkowski Michał). Kozaczyzna w Turcyi. — Paryż, 1857.
Czajkowski Michał (Mehmed Sadyk Pasza). Moje wspomnienia o wojnie 1854 roku / Wyd. Józef Fijałek. — Warszawa, 1962.
Grabowicz George Gregory. The History and Myth of Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic literature. Ph. D. Thesis, Harvard University, 1975.
Pawlicowa Marja. O formacjach kozackich w czasie wojny krymskiej // Kwartalnik Historyczny. — R. 50 (1936) — S. 3–50, 622–654.
Piotrowiczowa Jadwiga z Wakulskich. Michał Czajkowski jako powieściopisarz. — Wilno, 1932.
Rawita-Gawroński Fr. Michał Czaykowski (Sadyk Pasza). — Wyd. 2-е. — St. Petersburg, 1901.
Рудницький Євген. До історії польського козакофільства // За сто літ / Вид. М. Грушевський. — Київ, 1927. — Вип. I. — С. 62–66.
Шамрай Сергій. Київська козаччина 1855 р. // Записки історично-філологічного відділу УАН. — Київ, 1928. — Т. 20. — С. 199–323.
Стоичев Иван Кв. Казак алаят на Чайковски. — София, 1944.
Szweykowski Zygmunt. Wstęp // Czajkowski Michał. Owruczanin / Biblioteka Narodowa. — N 103. — Kraków, b.d. — S. III–XLIV.
ФРАНЦІШЕК ДУХІНСЬКИЙ І ЙОГО ВПЛИВ НА УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ ДУМКУ{73}
Францішек Духінський — майже невідома історична постать. Навіть ті декілька вчених, які протягом останніх десятиліть виявляли інтерес до його особи, не усвідомили його ролі в українській інтелектуальній історії. Але як показано в цій статті, Духінський насправді мав великий вплив на формування новітньої української політичної думки.
Францішек Генрик Духінський[249] народився 1816 р. в збіднілій польській шляхетській родині на Правобережній Україні[250]. Учився в середніх школах у Бердичеві й Умані, які належали орденам кармелітів і василіан відповідно. У 1834 році поселився в Києві, де протягом наступних дванадцяти років заробляв на прожиття вчителюванням у родинах польських аристократів. Духінський дуже зріднився зі стародавньою українською столицею; пізніше свої праці польською мовою він часто підписував “Duchiński Kijowianin”, а французькою — “Duchiński de Kiew”. У 1846 р. він нелегально виїхав із Російської імперії на грецькому кораблі, який відпливав з Одеси. Прибувши до Парижа, Духінський зблизився з “некоронованим королем польської еміграції” князем Адамом Чарторийським. У газеті Чарторийського “Trzeci Maj” (1847–1848 рр.) Духінський, окрім декількох програмних статей, опублікував повідомлення про арешт і судову розправу царської влади над членами Кирило-Мефодіївського Братства в Києві[251]. Духінський належав до гуртка “українських” співробітників князя Чарторийського. Двома іншими членами гуртка були Міхал Чайковський (1804–1886) і Іполіт Терлецький (1808–1888). Кожен із них був сам по собі цікавою особистістю. Як і Духінський, вони походили з правобережної польсько-української шляхти й дотримувалися виразної українофільської орієнтації[252]. Під час революції 1848 року Духінський був представником Чарторийського в Італії, а також їздив до Сербії. 1849 р. він прибув до Стамбула, де залишався аж до 1855-го. Саме тоді, в 1849 р. у Духінського виникла ідея створити український журнал, який сприяв би українсько-польській співпраці проти Росії. Журнал мав друкуватися на о. Корфу (в той час він належав Британії) і таємно переправлятися в Галичину через Угорщину, а на підросійську Україну — через Одесу. Проте князь Чарторийський відмовився підтримати цей план. Під час Кримської
