Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Залізний хрест 1 і 2 класів. Після війни — в Райхсвері, з 1934 — в Люфтваффе, займав керівні посади у службах забезпечення і ППО. З квітня 1940 по червень 1941 — командувач авіаційної області «Норвегія», з липня 1941 по липень 1944 — командувач Вермахту в Україні, з липня по жовтень 1944 — командувач Вермахту у Франції. З жовтня 1944 по травень 1945 намагався організувати оборону фортечного району «Захід» («Західний вал»). Полонений британськими військами, у 1947 — звільнений. ">[29] (Wehrmacht Befehlshaber Ukraine), або командувачам тилових районів груп армій в зоні військового командування (гр. а. «Південь», згодом в різний час гр. а. «А», «Б», «Дон», «Південна Україна», «Північна Україна», генеральне командування «Крим»). Крім охоронних частин, у випадку крайньої необхідності, для придушення партизанського руху і здійснення окупаційних функцій застосовувались 143-та і 147-ма резервні дивізії, що підпорядкувались командувачу Вермахту в Україні, і 153-тя резервна дивізія в складі гр. а. «А» в Криму[30]. Єдине поліційне з’єднання, що існувало на 1941 рік — 4-та поліційна моторизована дивізія військ СС — з самого початку радянсько-німецької війни була кинута на фронт, і за своїм призначенням так ніколи і не застосовувалась.

Крім німецьких з’єднань, окупаційні функції здійснювали ще угорські війська в складі трьох дивізій, але постійно в РКУ перебувала тільки одна — 105 легка піхотна, двохполкового складу. Уряд Словаччини надав у розпорядження Райху свої дві дивізії, моторизовану і охоронну, остання з яких (Zaistovacia divizia) з листопада 1941 року використовувалась на території РКУ. Вона складалась з двох піхотних та одного артилерійського полку, і контролювала територію в трикутнику Фастів-Житомир-Овруч та сусідні райони Південної Білорусі. Проте з часом дивізія проявила себе, як ненадійна, і була розформована навесні 1943 р[31].

На початку радянсько-німецької війни нацисти не передбачали жодної можливості створення українських збройних формувань. Про це дуже чітко висловився сам Гітлер на нараді вищого політичного керівництва Райху 16 липня 1941 р.: «Навіть якщо спочатку може здатися легким залучення будь-яких чужих, підкорених народів до військової допомоги — все це невірно!.. Тільки німцю дозволено носити зброю, а не слов’янину, не чеху, не козаку і не українцю!»[32]. Негативне ставлення Гітлера до цього питання було широко відоме, а ті проекти національних армій, які до нього доходили, категорично відкидались, часто з негативними наслідками для їх подавачів. Так, на пропозицію фельдмаршала фон Бока про створення російських збройних формувань, у штаб групи армій «Центр» було надіслано «Роз’яснення», де сказано: «Ми ні від чого і ні від кого Росію не визволяємо. Ми її — завойовуємо…. Ми не потребуємо ніякої російської національної армії і не збираємося формувати ніякого російського уряду»[33]. Українців від росіян Гітлер не відрізняв, навпаки, він казав, що «Україна — це матір Росії, тому вони не можуть воювати одне з одним». Розвиваючи цю «геніальну» думку фюрера, Гіммлер один з своїх наказів по поліції адресував «для України і інших російських областей».

Тобто, Гітлер мислив виключно тисячолітніми категоріями, не помічаючи вимог сьогодення. Він чітко розумів, що зброя в руках слов’ян раніше чи пізніше обернеться проти нього самого, але не усвідомлював, що без озброєння підкорених народів СРСР і політичних рішень на їхню користь він неспроможний буде похитнути потужний більшовицький режим.

Навіть абсолютно позаполітичний, продиктований крайньою нестачею резервів, проект від Головнокомандувача Вермахту фельдмаршала фон Браухіча і начальника оперативного відділу ОКХ генерала-полковника фон Бека, де пропонувалось набирати в кожну німецьку дивізію по три-чотири тисячі добровольців з народів СРСР, зустрів опір фюрера, і, частково, прискорив відставку обох названих офіцерів після поразки під Москвою. Гітлер скористався цим, і з грудня 1941 року сам став оперативним головнокомандувачем збройних сил Німеччини. Це суттєво загальмувало справу створення національних формувань слов’янських народів у складі німецьких збройних сил, бо, хоч прихильників згаданої думки у головному командуванні Вермахту вистачало, але саме Браухіч, а не хто інший дозволив формування перших українських батальйонів, Військових Відділів Націоналістів та Дружин Українських Націоналістів. Друга людина у Вермахті після фюрера, керівник Верховного командування Вермахту (Оberkommando der Wehrmacht, ОКВ) фельдмаршал Кейтель не суперечив Гітлеру навіть у більш важливих питаннях, тому просувати ідею українських легіонів в верховному командуванні стало нікому.

Але в даному питанні політичні мотиви Гітлера повністю суперечили потребам діючої армії. Як свідчить колишній начальник штабу Резервної армії Вермахту Буркхад Мюллер-Гіллебранд (що безпосередньо займався комплектуванням і поповненням збройних сил), мобілізаційний резерв Райху було вичерпано вже на середину 1942 року. Некомплект по штатних нормах у діючій армії на початок літнього наступу 1942 року сягнув 652 тисячі чоловік. З цього часу єдиними джерелами поповнення фронтових з’єднань стали мобілізація нових вікових груп, що досягали призовного віку, та зняття робітників з військових підприємств і тилових установ. За період з червня 1941 до травня 1943 тільки з військової промисловості було знято 2,4 мільйони «заброньованих» робітників, молодших сорока років. Унаслідок цього, перед операцією «Цитадель» Вермахт (разом з військами СС) досяг найвищої чисельності за весь час свого існування, але навіть тоді некомплект становив 257 тис. чол. З цього часу і до кінця війни загальна чисельність німецьких збройних сил невпинно зменшувалась[34].

Перші риси вичерпання було помітно вже у 1941 році. Німецькі війська залишили в поліських болотах некероване, розбите, але величезне угрупування радянських військ, яке на самому початку кампанії завдавало непоправної шкоди комунікаційним шляхам Вермахту. Не маючи вільних сил для знищення цього угрупування, нацисти силами двох кінних полків СС восени 1941 року почали «позбавляти