Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

процесі опрацювання теми було використано і великий масив опублікованих джерел. Їх основу складають збірники документів і матеріалів про окупаційну політику нацистів на окупованих територіях СРСР і, зокрема, в Україні[25]. Третю групу джерел становлять нечисленні мемуари учасників подій[26].

Таким чином, існує широка джерельна база для глибокого і всебічного дослідження проблеми військового колабораціонізму в Україні в період Другої світової війни.

Для досягнення якісних результатів були виділені такі напрями наукового пошуку:

• З’ясувати основні фактори, які в досліджуваний період спричинили залучення значної кількості місцевого населення до окупаційних збройних формувань;

• Дослідити позицію керівництва РКУ до збройних формувань, створених українськими націоналістичними організаціями, та визначити масштаби залучення українців до силових структур окупаційного режиму;

• Простежити еволюцію нацистської політики в питанні військової співпраці з українським населенням РКУ;

• Охарактеризувати основні суспільні групи, які в період окупації опинились на службі у німецьких збройних силах;

• Розкрити організаційний та якісний рівень місцевих формувань окупаційного режиму, їх місце та вплив в системі силових структур Німеччини в Україні, мотиваційні засади.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від літа 1941 до осені 1944 рр. — час від моменту вторгнення німецьких військ в УРСР і до визволення України від нацистів. Для надання роботі логічної завершеності, матеріали останнього розділу виходять за часові межі існування Райхскомісаріату «Україна», що дає змогу простежити долю місцевих збройних формувань від осені 1944 р. до розформування останніх з них в кінці Другої світової війни.

Географічні межі роботи охоплюють територію України, що ввійшла до РКУ, а саме: Волинську, Рівненську, Кам’янець-Подільську і частину Тернопільської області, Житомирську, Київську та частину Полтавської і Вінницької областей, Кіровоградську, Миколаївську, Дніпропетровську та Запорізьку області, Крим. Міркування наукової доцільності змусили автора чітко визначитися територіально, аби більш глибоко, комплексно і рельєфно дослідити особливості нацистської політики формування та використання місцевих добровольчих формувань в регіонах, об’єднаних єдиною структурою і владною вертикаллю у цивільній зоні окупації.

Розділ І. Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні
1.1. Структури Вермахту в РКУ та політичні передумови залучення українців до військової колаборації

Протягом першого півріччя радянсько-німецької війни гітлерівські війська окупували більшу частину України. Її територія була поділена на три основні складові — Галичину, приєднану до Генерал-Губернаторства, Буковину і Трансністрію (зону довкола Одеси та Ізмаїлу), передані Румунії, та власне Райхскомісаріат «Україна» (РКУ; детальніше про це у наступному розділі). У прифронтовій смузі окуповані українські землі перебували під управлінням тилового командування груп армій Вермахту. Дана смуга включала Сталінську (Донецьку), Харківську, Ворошиловградську (Луганську) та Чернігівську області, частину Курської та Воронезької областей РСФСР. В майбутньому їх планувалося передати до складу РКУ. У кількох Генеральних Комісаріатах співіснували дві влади — цивільна та військова. Так було в Чернігові, Харкові, Ворошиловграді, Сталіно та в Криму.

На «перехідний час», тобто до закінчення воєнних дій на Східному фронті, для допомоги поліції на території РКУ залишались охоронні дивізії Вермахту (Sicherungsdivisionen Nr. 213, 454, 444, i частково 403). Бойова група охоронної дивізії, попри голосну назву, включала тільки один посилений піхотний полк, решту ж становили тимчасові окупаційні органи для нещодавно зайнятих територій[27]. В 1942 році для їх підтримки були створені ще три окремі полки (Sicherungsregimenter Nr. 4, 46, 57)[28]. Крім цих частин, для охорони важливих для армії об’єктів по всій території України були розкидані окремі охоронні батальйони (Landesschutzen Bataillonen 351, 353, 439, 560, 568, 783, 788, 842).

Ці частини і з’єднання комплектувались резервістами старшого віку, були обмежені в озброєнні і забезпеченні особовим складом, тому рівень їхньої боєздатності був порівняно невисокий. Здебільшого вони були розосереджені по районах в якості місцевих і польових комендатур (Orts- und Feldkommandatur) та гарнізонів. Батальйони «ландшутц» початково були прикріплені до таборів військовополонених, охорону яких вони здійснювали, але з 1942 року їх почали застосовувати і до антипартизанських операцій. В сільській місцевості прифронтової смуги окупаційні функції могли здійснювати невеликі моторизовані підрозділи польової жандармерії (Feldgendarmerie).

В залежності від характеру і місця дій, охоронні частини і з’єднання були підпорядковані командувачу Вермахту в РКУ Карлу Кітцінгеру