Світла і тіні ОУН - Лев Ребет
Це був патос провідної людини того часу, і то патос у чистому вигляді. Ця людина фактично поступала відповідно до своєї віри і, хоч пізніше в обличчі страхіть нацистської, диктаторської політики, вона багато чого зревізувала з своїх молодечих думок (мова про автора підпільної брошури п. н. «Упирі фашизму»), проте в основі вона осталася вірною собі до кінця в найкращому, найшляхетнішому значенні слова, скінчивши свій, повний боротьби, життєвий шлях героїчною смертю.
Одначе не оптимістична візія перманентної революції присвічувала їй в пізнішій, протинацистській і протибольшевипькій стадії боротьби, а переконання, що боротьба — це єдиний шлях оборони народу, що при її допомозі ми можемо бодай якоюсь мірою бути підметні і, вкінці, що краще полягти в боротьбі, ніж гинути в неволі.
Бадьорий розрахунок на щораз більше революціонізування мас був — як уже показала шкільна акція і що після удару ворога на організаційний апарат ще більшою мірою вийшло наяв — тільки частково виправданий. Масові акції, започатковані організацією, не розвивалися далі стихійно, а йшли тільки так далеко, як далеко ОУН їх своїми членами та прихильниками організувала і переводила. Дуже рідко і на дрібну скалю підхоплювали ініціятиву організації незорганізовані люди, і головний тягар виступів таки спадав на кадри ОУН.
Хоч якою приманливою була візія масового бойкоту ворожої держави сімома мільйонами українців, хоч якою ефективною була думка, що одного дня ці мільйони не посилають дітей до чужої школи, не платять податку, не йдуть до суду, не доставляють харчів у переважно чуже етнічно місто (бо і така думка існувала), не йдуть служити до війська і т. д., проте такого грандіозного і солідарного виступу не можна було сподіватися.
Зрештою вже з бойкотом державного суду, який можна було перевести порівняно легко, організація не встигла виступити. Бойкот цей міг властиво торкатися тільки приватно-правних справ. Тут можна було зорганізувати систему добровільного судівництва, в якому сторони, замість звертатися до суду з полагодженням спору і цим документувати визнання ворожої влади, добровільно віддавали б свої оправи до вирішення визначеним, авторитетним для них особам з-посеред українського громадянства. Одначе поважно такий бойкот можна було б зорганізувати тільки тоді, коли б впливи і авторитет ОУН були дуже глибокі. На початку тридцятих років вони були радше широкі і в багатьох повітах радше поверхові, ОУН володіла настроями населення, а передусім молоді, яка, до речі, сама мала мало приватно-правних спорів, не мавши ще особистого майна і особистого родинного життя; одначе на цих настроях не можна ще було будувати твердої системи української підпільної влади, до чого властиво змагало все плянування ОУН.
Краєва Екзекутива ОУН могла б у тодішніх умовах перевести ефективно спроби такого бойкоту тільки в деяких повітах, бо так властиво закінчилася широко заплянована шкільна акція. Коли б у 1934 р. не відбулися масові арешти провідних кадрів ОУН, була б, не зважаючи ні на що, переведена також спроба бойкоту суду. Керівні кола ОУН у Західній Україні всім своїм наставленням змагали до форсування масових акцій відповідно до заложень «перманентної революції», за якими одна масова акція мала чергуватися з другою і після послаблення боротьби на одному відтинку життя тягар боротьби мав перенестися на другий з тим, що послаблені фронти мали по якомусь часі бути знову активізованими.
Очевидно, всі ці акції — ті, спроби яких були переведені, і ті, які були тільки запляновані — дали і далі давали б великі політично-пропаґандивні успіхи; одначе ОУН не скоро могла б перевести їх у всій ширині і глибині. До остаточних вислідів можна було довести революційний виступ — як це вже показала шкільна акція — тільки в деяких місцевостях. Далі, ці виступи можна було ефективно переводити тільки там, де були виховані, вишколені, дисципліновані та віддані справі кадри організації. Бо найбільше не виправдався розрахунок авторів «теорії перманентної революції» на те, що не тільки організаційний апарат, але ще більшою мірою революційні ідеї та гасла будуть революціонізувати маси. Тим часом самі гасла, як такі, не були в силі заступити організаційного апарату, який повів би людей до боротьби в ім'я цих гасел.
Тому зрозуміло, що коли в наслідок ударів ворога організаційний апарат був сильно послаблений, «теорія перманентної революції» в своїй первісній, бадьорій формі виявилася нездійсненною. З хвилиною виарештування апарату просто не було кому організувати масових виступів. Тільки після відновлення організаційної мережі можна було якоюсь мірою їх наново переводити. Одначе цим разом вони йшли без фантастичних сподівань на автоматичне революціонізування мас і на бравурне скинення чужого панування: заіснувала свідомість, що український народ чекає ще важка і затяжна боротьба.
Як поставав провідницький авторитет
Не зважаючи на буйні перерости молодечо-бадьорої «теорії перманентної революції», а, може, саме якраз завдяки цим переростам, на ній і на переживаннях причетних до її творення студентів виросли особисті позиції певних людей, що перебували тоді на передових постах у краю.
А були це поголовно молоді люди, з-поміж яких найстарші рахували собі ледве по двадцять і кілька років; були між ними й такі, що ще не пережили й двадцятого року життя. Влиття УВО, в якій були численніше заступлені старші річники — комбатанти української армії з часів української державности, не позначилося напливом людей із цього середовища на провідні місця в організації. Наявне напочатку тертя між двома групами, між старшою, військовою, і молодшою, студентською, вигладилося на початку 30-их років з тим, що чисельно менша і політичне слабша група старих «увістів» відійшла в тінь. Один тільки пізніший генерал Т. Чупринка-Р. Шухевич — коли не рахувати людей, які опинилися в групі давнього «увіста», полк. А. Мельника — зайняв згодом визначне становище в ОУН.
Отож ці молоді студенти взялися самотужки творити визвольну
