Світла і тіні ОУН - Лев Ребет

Те саме діялося, в інший спосіб, з летючками. Після зірвання поліцією одних звернень появлялися в тому самому місці все нові, поки вистачало припасу.

Села гули радощами і очікуванням. Провід ОУН здавав собі справу з того, що ці радощі були доволі поверхові, а очікування стосувалося бажання змін, які принесе якась сила ззовні, ота ОУН. Щоб само населення зрушити до безпосередньої боротьби, було ще важко. Але в наслідок наполегливої праці над молоддю кадри борців, рішених на жертви, зростали і вони були немов сталевий скелет, довкола якого згодом створився залізобетонний фронт всього населення.

Щоб якоюсь мірою спонукати населення до визвольної дії, ОУН зорганізувала протиалькогольну і протинікотинну акцію. Ці акції, особливо протиалькогольна, мали в Галичині свою традицію ще з часів боротьби населення проти залишків панщини, скасованої 1848 р. Вже в той час боротьба з коршмами, в яких селяни не раз пропивали на користь чужонаціонального елементу (двору і коршмарів) все своє майно, була ведена як загальнонаціональна справа.

До цієї традиції нав'язала тепер ОУН, організувавши бойкот горілчаного і тютюнового державного монополю. Цей бойкот ударяв у державний бюджет досить боляче; одначе для організації важливішою, ніж ця шкода, була мобілізація загалу до активности, до чину, хоч як мало був він агресивний. Бойкот насправді був свого роду пасивним спротивом, але на початок така метода масової дії була найкращою: він вимагав від людей найменше зусилля, організованости і був найменше ризикований. Всяке переслідування ворожою владою за бойкот згаданих монополів було практично неможливе, бо пропаганду за абстиненцію можна було легко пояснити гігієнічними і господарськими мотивами. В той час ще існувало старе, дозволене владою, товариство «Відродження», що ставило собі за завдання боротьбу з марнотратством, яке приносило пияцтво і курення. За ширмою діяльности цього товариства порівняно легко було ховати політичне вістря підпільної діяльности ОУН в цьому напрямі.

Протиалькогольна і протинікотинна діяльність організації досягла свого вершка після виконання присуду смерти над двома членами ОУН, Біласом і Данилишиним, які по-геройськи вели себе на процесі наглого суду в грудні 1932 р. Ця смерть потрясла всім українським громадянством, серед якого, немов на знак протесту, почалася масова відмова (частково з оголошенням про це в пресі) від алькоголю і нікотини. Цікаво, що в цьому протесті брали живу участь теж кола, противні революційним методам боротьби. В переломових хвилинах все населення ставало і стає в обличчі ворога одним фронтом.

Вершком масових дій, які ОУН встигла була перевести до розгрому провідних кадрів, що наступив влітку 1934 р., була т. зв. шкільна акція. Як відомо, питання навчання української молоді було одною з тих справ, які об'єднували все західньоукраїнське громадянство в одну цілість. Одначе в обличчі систематичного і безправного витіснювання української мови із шкіл, навіть із таких, де українські діти становили 100 % школярів, а далі в обличчі послідовного насаджування на вчительські посади поляків, які часто навіть не розуміли цих дітей, всі заходи (в основі протести, посольські інтерпеляції, сеймові промови і т. д.) представників залеґалізованих перед владою партій не мали ніяких виглядів на успіх.

Оставалися до здійснення форми революційних заходів, і до них взялася ОУН. Справу поставлено в площину радикального заперечення стану, який створювала ворожа влада, з одного боку, а, зі другого, в площину своєї конструктивної розв'язки без і проти державної влади.

Головний протестаційний бій мав бути зведений головним чином на терені школи і то при допомозі самих дітей. Йшлося про те, щоб відповідним вихованням вплинути на дітей так, щоб вони самі саботували навчання чужою мовою, не відповідали на запити, ставлені в цій мові, щоб вони молилися в рідній мові, нехтували державними знаками, що знаходилися в шкільних приміщеннях, а передусім, щоб вони вимагали українських вчителів і науки в рідній мові.

Шкільна акція мала добрі початкові успіхи. Справді масово була переведена тільки найлегша її частина — зовнішня демонстрація, доконана членами організації, в наслідок якої потерпіли приміщені в школах державні знаки і портрети. Оскільки ці демонстративні виступи були масовими і відбулися в один час, вони викликали також велике враження, тим більше, що цією акцією були заторкнені широкі кола населення, бо у відповідь на неї діти були довго переслідувані вчителями-поляками.

Рідше вдавалося поставити боротьбу за рідну школу в усій ширині. Передусім важко було спонукати шкільних дітей до відкритого виступу проти авторитету вчителів; але там, де це вдалося зробити, виступ мав надзвичайний ефект. Там не тільки навчання чужою мовою було тижнями спаралізоване, але бувало також, як, наприклад, у Синевідську Вижньому біля Стрия, що діти влаштовували протестаційні віча перед школою в приявності всього населення; хтось із старших школярів виголошував відповідну промову, діти співали патріотичні пісні і тримали в руках національні прапорці. Щойно відділи поліції розганяли такі демонстрації дітей, арештували активніших з-поміж них. Зрозуміло, що ця боротьба з дітьми не приносила чести польській адміністрації.

В згаданому Синевідську Вижньому арештовано 14-літнього хлопця, що промовляв на протестаційному вічу дітей. Багато політичних в'язнів, що перебували в той час у стрийській тюрмі, пригадує собі хлопця дрібної будови, якого тюремна адміністрація переодягла (нехтуючи при цьому обов'язковими теоретично приписами, що слідчі в'язні, особливо політичні, мають право носити свій власний одяг) в тюремний, надто на нього великий одяг. Тюремна блюза сягала йому по коліна, а штани він мусів закочувати кілька разів, щоб могти ходити. Так забезпечувалася ворожа влада перед цим «грізним» для неї противником. Щоб ще більше дошкулити дитині, її примістили між найгірше шумовиння. Щойно протести всіх політичних в'язнів довели до того, що хлопця посаджено до камери з одним нашим священиком.

Наскільки шкільна акція боляче вдарила в систему чужого насилля, показує факт, що згаданого синевідського хлопця суд засудив на шість літ т. зв. дому поправи, тобто окремої тюрми для малолітніх…

Попри акцію протесту рівнобіжне до неї були проведені спроби масового домашнього навчання дітей українською мовою. Одначе навчання домашнім способом не втрималося, бо, з одного боку, існував обставлений карами примус посилати дітей до державної або державою визнаної школи, а, з другого, для масового навчання по домах бракувало достатньої кількости навчальних сил. Там, де це навчання проводжено, польська адміністрація карала високими грошевими карами того, хто вчив.

У висліді шкільна акція, хоч не спаралізувала навчання в чужій мові