Світла і тіні ОУН - Лев Ребет
З перспективи часу бачимо, як помилялися галицькі «батьки народу». Недалекий вже був час, коли всі «реальні» ще довоєнні здобутки українського громадянства, всі ці школи, товариства, кооперативи, якими вони так дорожили, лиха доля мала одним помахом змести з поверхні. Недовго треба було чекати, щоб червоний молох поклав свою руку на західньоукраїнські землі, нещадно винищуючи всю національно активну частину українського населення. В обличчі цієї примусової, пасивної, але масової жертви — що значили життя і доля кількох соток чи тисяч молоді, які зазнали переслідування польської поліції!
Зате ця добровільна і продумана жертва дала вислід за кільканадцять літ. Бо прийшов час, коли всі наші національні установи були зліквідовані, коли всі залеґалізовані польською владою партії в обличчі приходу совєтської влади добровільно розв'язали себе, осталась одна ОУН на полі бою, ставлячи мужньо чоло новому ворогові. Революційне виховання організаційних кадрів і політичні впливи організації серед населення дозволили їй переключитися на боротьбу з новим окупантом.
Боротьба на два фронти і поглиблення діяльности
Немов передчуваючи, які завдання будуть чекати ОУН за кільканадцять років, вона відкрила вже на самому початку своєї діяльности фронт проти російського большевизму, поборюючи існуюче тоді серед західньоукраїнського громадянства т. зв. радянофільство. Ця двофронтовість боротьби ОУН мала в другій світовій війні повторитися ще раз у драматичний спосіб.
В Західній Україні існував ґрунт для радянофільських настроїв. Одначе ці настрої виводилися не з соціяльного тла, хоч як воно, особливо в Галичині з її перенаселеним селом, було невеселе, а з загальнонаціональних моментів. Для пригнітаючої кількости радянофілів був найсильнішим поштовхом до орієнтації в той бік не большевицький режим і обіцянки комунізму, а факт, що за Збручем існувала якоюсь мірою українська держава і що там розвивалася українська культура. Ці факти унагляднював західньоукраїнському громадянству тодішній совєтський консул у Львові Лапчинський, український комуніст, зліквідований пізніше під час розгрому української культури Москвою. Прийняття української інтелігенції в консуляті, влаштовувані Лапчинським (іронічно називані націоналістичною пресою «ходженням на ікру»), були з боку ОУН трактовані як пактування з ворогом, який тільки з тактичних міркувань ніби чинить певні поступки т. зв. українізацією, а його пропаганда при допомозі цих поступок має поширити впливи Москви також і в Західній Україні.
Просоветські настрої в добу українізації були ще тим небезпечні, що ті самі кола, які пробували використати певні «реальні» поступки з боку польської влади, не виключали можливостей підтримки, конкретно кредитів для української кооперації, з боку советської влади. Пригадати треба відвідини УССР групою галицьких кооператорів, які їздили туди «подивляти» розвиток совєтської кооперації.
З цим стихійним і калькуляційним радянофільством ОУН вела систематичну боротьбу, вказуючи на облудність метод партії Леніна від самого початку за володіння Україною. Вершком цієї протибольшевицької боротьби був демонстративний замах Миколи Лемика на секретаря совєтського консуляту в приміщеннях цього консуляту у Львові, виконаний у жовтні 1933 р. Був це зрештою вже час жахливого розгрому української культури в УССР і доба страшного голоду, яким Москва знову, відповідно до побоювань ОУН, показала своє жорстоко вороже ставлення до української нації.
Ці факти дорешти підкосили радянофільські настрої в Західній Україні. Це особливо корисно подіяло на поширення впливів ОУН серед молоді Волині, серед якої донедавна панувало на патріотичному тлі сильне радянофільство. При допомозі студентів-волиняків, а далі шляхом поширення підпільної мережі в сумежних із Волинню галицьких повітах, головно в Сокальщині, що побіч Бережанщини і Стрийщини була однією з найсильніших баз організації, вдалося ОУН стати в цій провінції певною ногою, не зважаючи на строгі ізолюючі заходи польської поліційної системи. Заборона будь-яких зв'язків із сумежною галицькою провінцією, недопускання преси і друкованого слова з Галичини, заборона творити на Волині філії будь-яких українських галицьких товариств, заборона відвідувати Волинь українцями з Галичини — все це тільки посилювало бажання волинської молоді втримувати зв'язки з Галичиною, і тому ідеї ОУН знайшли там скорий та сильний відгук.
На початку 30-их років найсильнішою українською групою була ОУН, і коли б у той час були переведені вільні вибори, в яких могла б і хотіла б брати участь ОУН, то за нею було б голосувало 80–90 % українських виборців.
В міжчасі масова пропаґандивна діяльність ОУН переставилася з самого заперечування чужого панування в бік акцентування позитивної сторони змагань організації. На перший плян висунено пропаґанду боротьби за самостійну державу, і ідею самостійної держави поставлено в начало всієї діяльности організації. Вся її робота, всі проблеми дня, всі посунення і тактичні заходи були підпорядковані цій ідеї; їхня доцільність чи недоцільність оцінювалися відповідно до того, чи вони наближали організацію до досягнення цієї мети, чи ні.
Першими мобілізуючими в цьому напрямі загал заходами були принагідні підпільні летючки з відповідними зверненнями ОУН до населення. Ці летючки появлялися передусім при нагодах національних свят, наприклад, свята державної незалежности і соборности, листопадових свят, далі при нагоді церковних відправ за душі поляглих на Маківці, Лисоні чи з приводу Зелених Свят.
Згодом зорганізовано ударну масову пропаґанду з нагоди Великодніх Свят, і ця пропаганда мала особливий успіх, бо поруч розліплених і розкиданих летючок були застосовані такі заходи, як масове дзвонення в церковні дзвони і вивішування національних прапорів. З правила ці виступи ОУН виглядали так, що після того, як на вежі церкви або на іншому, здалека видному місці вивішено прапор і у відповідних місцях розліплено летючки, гучно відзивалися дзвони. Населення, що збігалося на їхній звук із думкою, що діється щось надзвичайне (може, вогонь у селі), зустрічав маєстат національного прапора і святкове звернення організації з запевненням, що так, як Христос воскрес із мертвих, воскресне й Україна, коли тільки весь народ стане в лави борців за свободу.
Відроджена природа, святковий настрій, весняна погода — і ці несподівані, надзвичайні вістуни відродження української держави! Зростало піднесення, коли появлялися вістки, що в той самий час такі самі виступи були не тільки в довколишніх селах, не тільки в цілому повіті і сусідніх повітах, але, як пізніше писала преса, майже по всій Західній Україні.
Вивершенням усієї акції була забава з безрадністю поліції, яка не могла дати собі ради ні з стягненням прапорів з веж, ні з здиранням летючок. Прапори бо були дуже часто вивішені недосяжно для неї, іноді на вершках коминів старих цегелень,
