Світла і тіні ОУН - Лев Ребет
Тодішні молоді члени організації, поголовно між собою товариськи знайомі і товариші, помилково вважали, що вони не потребують послаблювати свого знайомства і уникати взаємних публічних зустрічей. Тим часом саме цією дорогою, тобто перевіркою особистих зв'язків між товаришами, поліція натрапляла також на перші сліди організаційних зв'язків, приймаючи за правдоподібне, що особиста дружба вказує на організаційну пов'язаність.
В наслідок цього був спаралізований не тільки львівський центр, але великою мірою і організаційний апарат на провінції. Кого не взяли до тюрми, того посадили до концентраційного табору. Виарештовані були: все середовище «Академічного Дому», а також наступний склад КЕ ОУН, що діяв всього кілька місяців, і всі люди, що могли б ухопити і втримати в своїх руках організаційні нитки до зацілілих клітин ОУН. Незаторкнені загальним розгромом групи чи окремі особи зоставались якийсь час без керми і напрямних, без зв'язків між собою і центром, бо його не стало.
Розгром ОУН у краю припечатала, як видавалося, видача чеськими офіційними колами центрального архіву ОУН, що знаходився тоді в Празі. Так перед ворогом були виявлені майже всі таємниці підпільної організації: середовище, на яке вона спиралася, організаційна мережа, методи праці, шляхи зв'язку, одним словом, все те, що дає силу підпільній організації. Такого одноразового і раптового розгрому ОУН не зазнала ніколи, ні перед тим, ні потім. Навіть у безперечно важких умовах большевицького режиму силу ОУН надточувано поволі, систематично, рік по рокові. Досвід, здобутий організацією впродовж років польського, а потім нацистського режиму, дав свої овочі, і організація була відповідно підготована до боротьби з найбільш витонченими і найбільш рафінованими засобами большевицького поліційного апарату. Хоч яких болючих і важких утрат зазнало наше підпілля в роки після війни, ворогові все ж не вдалося виявити і спаралізувати його одним дужим ударом. З цього погляду 1934 р. був найчорнішим роком в історії ОУН.
Еміграційний і краєвий провід ОУН
В цій ситуації простяглася з-за кордону рятівнича рука Проводу ОУН, того Проводу, про який дотепер ще не було згадки, а який самим фактом свого існування відограв важливу моральну, хоч силою умов не безпосередню, керівну ролю.
Бо поза формальним, здебільша, призначанням голів КЕ ОУН з-посеред людей, яких і так само життя висунуло на чоло організаційного життя, і схвалюванням загальної лінії політики цих екзекутив Провід ОУН за кордоном не встрявав, бо не міг встрявати, в деталі роботи організації. Краєві кола ОУН самі вирішували, зрештою як і пізніше, в добу першої і другої окупації західньоукраїнських земель большевиками, основні питання своєї політики. Так вони встановили напрямні для тактики визвольної політики, оформили своє неґативне ставлення до явних партій та їхньої роботи і інших справ визвольної концепції.
Вплив Проводу ОУН за кордоном виявлявся в чому іншому. Насамперед існував великий особистий авторитет полк. Є. Коновальця. Він, як командир корпусу Січових Стрільців, а далі як шеф підпільної УВО, користувався великою пошаною, бо був людиною неперебійної боротьби за визволення, і це деякою мірою рівноважило фактичну неспроможність йото і його оточення керувати в повному значенні цього слова роботою організації на батьківщині.
Великий був також вплив в ідейній площині перших публікацій Проводу ОУН, особливо «Розбудови Нації». Основоположними для всього ідейного прямування були з природи речі постанови І Конгресу ОУН, а далі ідеологічні статті д-ра Ю. Вассияна та інших. Дотепно була написана, пригадую собі, брошура Володимира Мартинця п. н. «Політика реальна чи визвольна?», аргументація якої, до речі, цілковито стосувалася б тепер політики УНРади супроти АКВБ…
Але вплив Проводу ОУН на роботу організації на батьківщині в загальному, як згадано, не набагато виходив поза цей моральний і ідейний зв'язок. Організації в краю вистачало знати, що за кордоном знаходиться група людей, в яких вона має своє опертя і які працюють за кордоном по лінії зовнішньо-політичних зв'язків. Тривожна вістка ворожої преси про подорожі полк. Коновальця до тої чи тої країни або його приявність на маневрах німецької армії давали людям упевнення, що їхня дрібна робота на рідних землях має повне пов'язання з світовою політикою і що вона не така безнадійна, як політики старшого покоління її представляють.
Отож праця КЕ ОУН і Проводу ОУН за кордоном ішла скоординовано, але в цілком інших площинах, і тому, може, аж до війни між цими, фактично незалежними центрами, не було поважнішого тертя. Щойно після смерти полк. Є. Коновальця спроби його оточення насилу втримати в своїх руках керму організації допровадили до розбиття ОУН на дві, далеко не однакові частини: одну, що базувалася на кадрах на батьківщині, і другу, що великою мірою спиралася на еміґрантах, частково давніх «увістах» і тільки в невеликій частині на активних підпільниках на рідних землях.
Цей трагічний, досі дуже шкідливий, розкол єдиної до того часу ОУН стався — і це дуже характеристичне — на еміграції, тобто в час, коли краєві провідні кола ОУН зустрілися в більшій своїй масі з перебуваючими дотепер за кордоном членами проводу і коли терен та сфера діяльности обох цих провідних груп (бо окремими групами вони дотепер по суті були) покрилися. Суперництво і брак взаємного довір'я довели до конфронтації номінального зверхнього закордонного керівництва емігрантського проводу з фактичним керівництвом кадрами в краю. Ця конфронтація випала на некористь емігрантів.
В цей спосіб вийшли наяв щілини, які зарисовувалися вже не раз перед тим і позначки яких утворилися вже при постанні організації.
Створена бо двадцять п'ять років тому організація оформилася на еміграції і вже своїм початком увійшла в суперечність сама з собою. Покликана до ведення визвольної боротьби на батьківщині, ОУН сперлася, якщо мова про її провідний елемент, на емігрантів, які з віддалі не могли на довшу мету керувати революційною роботою в Україні, і це стало згодом причиною затяжної кризи, сліди якої виявляються на різні способи дотепер.
З-посеред кільканадцяти учасників першого основуючого Конгресу ОУН у 1929 р. було тільки троє представників з України. На решту складалися емігранти, серед яких — як пізніше виявилося — знаходився зовсім ненадійний елемент, (як,
