Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Лідери східноєвропейських комуністичних партій були, як правило, дещо старші; ці люди пережили міжвоєнні роки як політичні в’язні або в еміграції в Москві, або ж і так, і так. Але одразу за ними йшло покоління дуже молодих чоловіків та жінок, чия ідеалістична відданість захопленням, керованим із СРСР, грала важливу роль у їхньому успіху. В Угорщині Ґезі Лошонці, який став жертвою радянських репресій після угорського повстання 1956 року, не було й тридцяти, коли він і сотні його однодумців задумали привести Угорську комуністичну партію до влади. Чоловіку Геди Ковалі, Рудольфу Марґоліусу, одному з обвинувачених на процесі Сланського в грудні 1952 року, було тридцять п’ять, коли його призначили міністром у комуністичному уряді Чехословаччини; Артур Лондон, ще один учасник процесу, був іще молодший: коли комуністи захопили владу, йому було тридцять три. Політичне становлення Лондона відбувалося у французькому Опорі; як і багато хто в комуністичному підпіллі, він у дуже ранньому віці навчився виконувати політичні та військові зобов’язання.
Серед інтелектуалів середнього класу, як на Сході, так і на Заході, панувало молодече завзяття щодо комуністичного майбутнього. І воно супроводжувалось виразним комплексом неповноцінності порівняно з пролетаріатом, робітничим класом «блакитних комірців». У перші післявоєнні роки кваліфіковані робітники перебували в привілейованому становищі, що так разюче відрізнялося від часів Великої депресії, спогади про які все ще були свіжі в колективній пам’яті. Треба було видобувати вугілля; ремонтувати або будувати з нуля дороги, залізниці, будинки, лінії електромереж; виготовляти устаткування, а потім користуватися ним для виробництва інших товарів. Для всіх цих робіт кваліфікованих працівників бракувало; як ми бачили, молоді та здібні чоловіки в таборах для переміщених осіб практично не мали труднощів із тим, щоб знайти роботу й притулок, на відміну від жінок з дітьми чи «інтелектуалів» будь-якого штибу.
З-поміж іншого, це зумовило всезагальне піднесення промисловості та її працівників, що було реальною політичною перевагою для партій, які нібито їх представляли. Схильні до лівих поглядів та освічені чоловіки й жінки із середнього класу, соромлячись свого соціального статусу, могли зарадити своєму зніяковінню, віддавшись в обійми комунізму. Але навіть якщо вони не заходили аж так далеко, щоб вступити в партію, чимало митців і письменників, особливо у Франції та Італії, «плазували перед пролетаріатом» (Артур Кестлер) та підносили «революційний робітничий клас» (зазвичай зображуваний у дусі соцреалізму / фашизму суворими жилавими чоловіками), щоб наблизитися до статусу небожителів.
Хоча це явище було в масштабі своєму загальноєвропейським та повсюдним у комуністичному політичному середовищі (найвідоміший приклад інтелектуального «робітництва» в Європі — Жан-Поль Сартр, який так і не вступив до лав Французької комуністичної партії), саме в Східній Європі воно мало реальні наслідки. Студенти, вчителі, письменники та митці з Британії, Франції, Німеччини й інших країн поринули в Югославію («дорозкольних» часів), щоб, закатавши рукави, працювати на відбудові залізниць. У серпні 1947 року Італо Кальвіно захоплено писав про молодих волонтерів з Італії, які схожим чином працювали в Чехословаччині. Відданість новому початку, поклоніння справжній чи уявній спільноті робітників і захоплення совєтами (та їхньою непереможною Червоною армією) відділяли молоде післявоєнне покоління від його соціального походження та національного минулого.
Стати комуністом (або «марксистом», що в умовах часу здебільшого означало те саме) зазвичай вирішували в молодому віці. Людек Пахман, чех, писав так: «Я став марксистом у 1943 році. Мені було дев’ятнадцять років, й усвідомлення того, що я все зрозумів і все міг пояснити, зачаровувало мене, так само як і усвідомлення, що я міг виступити разом із пролетарями всього світу — спочатку проти Гітлера, а потім проти інтернаціональної буржуазії». Навіть такі, як Чеслав Мілош, що не були засліплені вабами комуністичної догми, недвозначно вітали комуністичні соціальні реформи: «Мене тішило те, що напівфеодальний польський лад було нарешті повалено, університети відчинили двері для молодих працівників і селян, відбулася аграрна реформа, і країна нарешті рушила в напрямку індустріалізації». Як зауважував Мілован Джилас, пригадуючи власне минуле в ролі близького поплічника Тіто, «тоталітаризм — це насамперед завзяття й переконання; лише пізніше він стає організаціями, авторитетом, кар’єризмом».
Комуністичні партії спершу загравали з інтелектуалами, для яких комуністичні цілі були привабливою протилежністю малодержавній обмеженості їхніх батьківщин та жорстокому антиінтелектуалізму нацистів. Для багатьох молодих інтелектуалів комунізм був питанням не стільки переконання, скільки віри: як зауважив Александр Ват (інший поляк, який із часом позбувся комуністичних переконань), польська світська інтелігенція зголодніла за «витонченою катехизою». Хоча серед східноєвропейських студентів, поетів, драматургів, романістів, журналістів чи професорів тих, хто ставав активними комуністами, була завжди меншість, саме до них найчастіше належали найталановитіші чоловіки та жінки свого покоління.
Отож Павел Когоут, який у пізніші десятиліття одержав міжнародне визнання як дисидент та посткомуністичний есеїст і драматург, уперше привернув до себе суспільну увагу у своїй рідній Чехословаччині як ультраприхильник нового режиму в себе вдома. У спогадах 1969 року він описував своє «відчуття певності», коли споглядав лідера партії Клемента Ґоттвальда на переповненій Староміській площі в Празі в день лютневого Чеського перевороту в 1948 році. Тут, «у цій людській масі, яка вирушила на пошуки справедливості, та в цій людині [Ґоттвальді], яка веде їх у цю вирішальну битву», двадцятирічний Когоут знайшов «Centrum Securitatis [центр безпеки], який марно намагався відшукати Коменський[120]». За чотири роки Когоут у релігійному піднесенні написав «Кантату нашій такій рідній Комуністичній партії»:
Заспіваймо у славу партії!
Її молодість карбована молодими ударниками праці.
Вона має розум мільйонів голів
Та силу мільйонів людських рук,
А її батальйон — це слова Сталіна і Ґоттвальда.
Посеред квітучого травня
На далеких просторах
Над старим замком майорить стяг
Зі словами «Правда переможе!».
Й передбачення славетне здійснилось:
Правда робітників перемогла!
До славного майбутнього встає наша країна.
Слава партії Ґоттвальда!
Слава!
Слава![121]
Така віра була поширена серед покоління Когоута. Як зауважував Мілош, комунізм діяв за принципом, що письменникам не потрібно думати, їм потрібно тільки розуміти. І навіть розуміння потребувало не більше ніж відданості, і саме цього шукали молоді інтелектуали Східної Європи. «Ми були дітьми війни, — писав Зденек Млинарж (який вступив
