Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Нашій державі довелося, на жаль, переконатися у гіркій справедливості цих застережень Драгоманова. Диктаторський переворот И. Сталіна в 1929 р. став можливим тому, що була збережена і в теорії, і в практиці партії більшовиків система російського централістичного управління. Нею і скористалася група партчиновників для встановлення власної диктатури.

Драгоманов ще й таке писав про небезпеку збереження соціалістами ідеї централізованої держави: “Повсюди ми бачимо приклади політиків, котрі починали свою кар’єру радикальним напрямком і навіть барикадами і котрі ставали деспотами, рятуючи єдність держави, необхідної, як їм здавалось, для убезпечення свободи і прогресу від натиску сепаратизму, за їхньою думкою, символу реакції. Ми не бачимо причини, чому б усьому цьому не повторитись і в Росії, якщо тільки заміна царського самодержавства не буде супроводжуватись широкою місцевою свободою і серйозними гарантіями для недоторканості національностей”.

Учений попереджав, що одночасно треба знищити в програмах російських революціонерів гасло “единой и неделимой” Росії, “единого русского государства”. На жаль, російські соціалісти XIX ст. не прислухались до цих порад Драгоманова. Вікові традиції російської самодержавно–монархічної історії, зокрема оці централістичні імперської засади, на яких виросло Московське царство й імперія, виявились надто органічними й для революціонерів. Вони й сьогодні побутують у багатьох заявах і територіальних ультиматумах деяких російських політиків щодо інших держав і народів.

Численні виступи й публікації Драгоманова на тему рівноправності народів були зустрінуті російськими соціалістами вороже. Його презирливо називали “южнорусским” націоналістом (навіть не українським, бо ніякої України для них не було). Особливо старався в цьому плані Г. Плеханов і його оточення. Проти нього виступали і російські ліберали і, звичайно ж, урядові кола.

Драгоманова почали брутально оббріхувати, розпускати чутки, що він нібито є агентом жандармів, проти нього писали статті, пасквілі. Одна брошурка навіть так і називалась: “Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими революционерами”.

Стався повний розрив Драгоманова з російськими народниками–соціалістами. Але проти нього виступили і декотрі українські діячі визвольного руху. Вони заперечували взагалі ідею федерації, називали його “русифікатором” української політичної думки. Драгоманов роз’яснював (зокрема в таких працях, як “Листи на Наддніпрянську Україну”, “Чудацькі думки про українську національну справу”), що він не проти окремішнього політичного державного існування України. Але поки що, наголошував учений, для цього не було ніякого реального ґрунту. Поступово ці ідеї Драгоманова оволодівали українцями.

Тож кінець XIX ст. устами Драгоманова підносить, як бачимо, знову справу державного існування України. Вона вбачалась йому у вигляді своєрідної федерації народів Росії. Але вже на вищому щаблі розвитку суспільства — при демократизації суспільства, децентралізації і соціальних перетвореннях в усій Російській імперії.

Федералістські ідеї Михайла Драгоманова стали досить поширеними серед української інтелігенції, особливо наприкінці XIX — на початку XX ст. І не лише в Україні і в Росії, а і в Європі. Як засвідчив у своїх спогадах видатний діяч європейського соціал–демократичного руху Едвард Бернштейн, для західноєвропейської публіки статті Драгоманова з національного питання стали через велику фактичну обґрунтованість справжнім відкриттям. Адже в ті часи, писав цей автор, панував погляд, що соціалізм вимагав, аби малі народи і народності зливалися з великими націями. Про це писав і видатний європейський теоретик Лассаль, що право залишатися в історії й розвивати свою національність потрібно визнати “тільки великим культурним націям”, всі інші мають право, “щоб асимілізуватися з тими — і розвиватися під їхнім впливом”.

Драгоманов першим у європейській політичній думці обґрунтував необхідність збереження націй і народів та їхніх культур, їхнє право на політично–державницьке буття як вияв боротьби за демократичні свободи в історії цивілізаційного розвитку суспільства. А тому постійний відрив національної інтелігенції — елітарної частини суспільства — від власного народу призводить до ослаблення визвольних сил, до занепаду і самого народу. Він з гіркотою писав, що “кожне слово, сказане не по–українському — єсть видаток з української мужицької скарбниці”, що “усяка громадська праця в Україні мусить мати українську одежу — українство”.

Федеративна ж ідея, вважав учений, допоможе українцям й іншим народам домогтися зміцнення своєї національної ідеї, а відтак — і культури, і освіти, і державності.

Тому Михайло Драгоманов посідає чільне місце в історії української, російської та європейської суспільно–політичної думки як теоретик з національного питання.

Усі катаклізми і катастрофи, що відбувалися у XX ст., своїм корінням сягають XIX ст., зокрема другої його половини. Здається, що муза історії Кліо призначила XIX ст. для появи нових суспільних ідей і теорій, а XX ст. було призначене для їхнього практичного експериментального здійснення.

Саме тоді виробляються великодержавницькі концепції російського соціалістичного руху, теорії побудови соціалізму в напівфеодальній імперії, минувши час капіталістичного розвитку і т. д. Тоді ж висувають проти них свої застереження і гостро їх критикують діячі української науки та визвольної боротьби. Найперше місце серед них належить Михайлові Драгоманову.

Критика з його боку утопічних ідеалів російських общинників–соціалістів і зараз, як і колись, дає можливість збагнути, який же соціалізм переміг у Російській імперії після 1917 р., бо він прийшов і в Україну. Окрім Драгоманова ніхто з