Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

УКРАЇНА, 1992–1993 РОКИ

Ніхто ані в Польщі, ані в Західній Україні не забував про масові етнічні чистки 1940-х рр. Пам'ять про терор українських партизанів проти польського мирного населення, а з іншого боку — пам'ять про примусове переселення українців польською комуністичною владою, створили атмосферу підозри, в якій довелося проводити польську східну політику. Тепер поляки з України й українці з Польщі могли відверто розповідати свої історії і заперечувати оповіді інших. Провокатори могли поширювати жахливі оповіді про етнічні чистки з фотографіями на підтвердження своїх слів, де одна сторона поставала безневинною, а на іншу покладалась уся провина. Відповідно до опитувань, проведених у Польщі, поляки боялись українців більше, ніж росіян і німців. У Перемишлі, що в 1940-ві рр. став свідком страшної польсько-української громадянської війни, група поляків, попри волю польського Папи Римського, висунула претензії на колишню українську церкву. В 1991 р., коли в Західній Україні почали формуватись організації ветеранів УПА, польський міністр юстиції запропонував визнати чистки, вчинені вояками УПА на Волині, злочинами проти людства й засудити їхніх виконавців на рівні зі сталінськими злочинцями[566]. Українські національні діячі ніяк не могли пристати на таке, оскільки шанували УПА й знали значно більше про сталінізм, ніж поляки. Тим часом українці в Польщі почали вимагати відшкодувань за примусове переселення 1947 року. Зокрема, вони вимагали вибачення від теперішньої демократичної польської держави за операцію «Вісла» — переселення, до якого в 1947 р. вдалась комуністична влада. Українські діячі в Україні підтримали цю вимогу.

І справді, в червні 1990 р. польський Сенат таки попросив пробачення. Однак у жовтні 1990 р. на польських сенаторів чекало розчарування, коли у відповідь українські депутати не перепросили за терор на Волині у 1943 р.[567] Тут існувала певна логічна суперечність: новій суверенній польській державі було простіше вибачитись за діяльність свого комуністичного попередника, ніж новій незалежній українській державі за дії партизанської армії. Отже, відповідь українського парламенту можна було зрозуміти так, що у всіх стражданнях обидвох спільнот був винен сталінізм. Таке твердження було неприйнятним для поляків, які пам'ятали про УПА. Українці ж дивувалися, чому до вибачень не приєднався Сейм. Однак у 1990 р. Сейм ще не був цілком демократичним, оскільки в ньому домінували колишні комуністи, не надто охочі засуджувати політику 1940-х рр., а тогочасний польський президент Войцех Ярузельський взагалі брав участь в операції «Вісла»! У 1992 р. українська дипломатія знову повернулась до питання польських вибачень за операцію «Вісла»[568].

Саме за таких обставин втілювалась польська політика європейських стандартів. Вона була ефективною не тому, що прагнула розв'язати ці історичні суперечки, а тому що вважала, що правове врегулювання має передувати спробам розібратися з історією. У який спосіб праву вдалося віднайти політичну підтримку на слизькому грунті історичних суперечностей? Українські національні діячі зазвичай походили з територій міжвоєнної Польщі, вони були свідками та добре знали про українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни, а інколи були дітьми членів ОУН чи вояків УПА. Як стверджувалося в попередньому розділі, принцип «право вище за історію» став прийнятний для українських національних діячів завдяки зв'язкам із «Солідарністю» у 1980-ті рр., а з 1989 р. — завдяки співпраці з новою Польщею. Ті західні українці, що пам'ятали про криваві події 1940-х рр., водночас вважали, що дорога до європейського майбуття лежить через Польщу[569]. Серед українських учасників неофіційних контактів у рамках «третього напрямку» були майбутні голова комітету Верховної Ради України в закордонних справах, посол України в Польщі, радники першої адміністрації президента в незалежній Україні, голова міської ради Львова та перші два керівники Народного Руху України. Наприклад, Іван Драч, що очолював «Рух» до здобуття незалежності, а пізніше відповідав за політику щодо закордонних українців, безпосередньо перед проголошенням незалежності пояснив: «Ми хочемо йти польським шляхом. Ми знаємо, що дорога до Європи (і в цьому ми, певно, відрізняємось від Литви) справді веде через Польщу». Галичанин Дмитро Павличко, що пізніше очолив комітет Верховної Ради в закордонних справах, одразу після здобуття незалежності запевнив своїх товаришів з націоналістичного табору, що Польща змінилась: «Розпочалась абсолютно нова епоха»[570].

Підписаний у травні 1992 р. польсько-український договір не потребував і не приніс порозуміння щодо подій 1940-х рр. Після бурхливих дебатів щодо операції «Вісла» український парламент ратифікував цей договір 17 вересня 1992 р., в день, коли у 1939 р. Радянський Союз напав на Польщу. Завершуючи промову, Павличко переконував депутатів у тому, що, дозволяючи історичним суперечкам стати на перешкоді початку добрих міждержавних відносин, вони демонструють «низьку політичну культуру»[571]. Однак питання про те, хто має вибачитися за етнічні чистки 1940-х рр. поставало і далі: під час візиту польського прем'єр-міністра Ханни Сухоцької (нар. 1946 р.) до Києва в січні 1993 р. («Пане прем'єр-міністре, я не заявляла, що польський уряд засудить операцію «Вісла». Я лише сказала, що польський уряд об'єктивно пояснить її причини, й вимагаю того самого від вас, пане прем'єр-міністре, щодо жорстокого поводження з поляками на Волині, в Західній Україні»); під час візиту голови комітету Верховної Ради України в закордонних справах до Кракова в лютому того ж року («Ми ніколи не повіримо в брехню і наклеп, які радянські історики поширювали про УПА»); під час відвідин Перемишля послом України в Польщі («Ви не можете прирівнювати операцію «Вісла» до волинських подій»)[572]. Це добрий приклад того, як історичні дебати виявляють протилежність поглядів. Із цією думкою могли легко погодитись поляки, оскільки вважали, що волинські події були незрівнянно жахливішими, ніж операція «Вісла». Західні українці та представники «Руху» висловлювали своє занепокоєння становищем української меншини в Польщі, вимагали офіційних вибачень за примусове переселення українців у 1947 р., а в деяких важливих випадках виказували свої страхи щодо польського відродження у Львові. Водночас, віддаючи належне польській підтримці української незалежності і маючи надію, що договір із Польщею допоможе Україні повернутися до Європи, українські діячі вважали історичні питання менш важливими, ніж теперішня безпека держави[573]. Президент Леонід Кравчук розумів, що для України Польща — це шлях до Європи. На його думку, договір із Польщею, підписаний у травні 1992 р., зробив Польщу важливішим за Росію партнером України. Президент Валенса проникливіше, ніж Кравчук, зауважив, що договір був важливим і для третіх сторін[574].

Уздовж осі Варшава — Київ — Москва насправді сталося щось екстраординарне. Визнавши Україну і підтвердивши український західний кордон, Варшава дала зрозуміти, що Польща має намір відігравати роль стабілізаційної сили в Східній Європі, а питання меншин не стане передумовою для втручання в українські справи. Цілком протилежною була політика Росії. Президент Єльцин дав зрозуміти, що українські кордони можуть бути переглянуті, а серед російської політичної еліти турбота про росіян із «близького зарубіжжя» в колишніх радянських республіках, стала нагальним питанням. Росіяни з Кримського півострова наполягали на приєднанні до Росії, а парламент Російської Федерації невдовзі проголосив Севастополь російським містом. Протягом 1992 р.,