Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер
Європейські стандарти визначили характер найважливіших польських угод із найвпливовішою європейською державою: німецько-польські договори про кордони (листопад 1990 р.) та про добросусідські відносини (червень 1991 р.)[563]. Скубішевський запевнив, що Польща не домагатиметься від східних сусідів того, що сама не хотіла би віддавати Німеччині. Ще раз підтвердивши кордони на заході, Скубішевський дав чітко зрозуміти, що Польща не висуватиме жодних територіальних претензій до своїх сусідів на сході. Було б дивним, якби польська влада, що розглядала німецьку меншину в Польщі як громадян польської держави, почала вимагати ширших прав для власної меншини на сході. Польський посол у Литві згадував про те, як йому довелось розглядати скарги представників місцевої польської меншини: «Перед тим як щось робити, я питав себе, як би я відреагував на місці польського урядовця на скаргу німецьких представників у Польщі»[564]. Була також і позитивна сторона німецького прикладу. Загалом використання поняття «європейський» у польській східній політиці нагадувало тогочасне використання поняття «Європа» в німецькій політиці щодо Польщі. В обох випадках обіцянка європейського майбутнього протиставлялась національним конфліктам XX ст., а «Європа» визначала ідеали та стилістику для міждержавного примирення[565].
ЧИ ІСНУВАЛИ СТАНДАРТНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ?
Ідея європейських стандартів передбачала, що шлях до Європи позначено дороговказами, що дають змогу зрозуміти, яких напрямків слід триматися, а яких — уникати; Польща ж мала його карту і була надійним проводирем. Поляки переконували своїх сусідів, що обравши європейські стандарти, як це зробила Польща, вони матимуть змогу приєднатися до Європи слідом за ними. Цей заклик був дієвим у внутрішній політиці польських сусідів настільки, наскільки внутрішні політичні актори прагнули повернутись до Європи та наскільки вони усвідомлювали, що Польща випередила їх на цьому шляху. Звісно, польські пропозиції підтвердити наявні кордони та вимоги спільно захищати культурні права меншин були привабливі самі собою, а, з практичного погляду, швидка підготовка проекту договорів прискорювала переговори. Усе це може видатись лише нормальною реакцією на міжнародну ситуацію. Для того, щоб зрозуміти особливість цього підходу, варто порівняти польську Ostpolitik із тогочасною зовнішньою політикою країн Східної Європи:
1) Політика європейських стандартів розглядала права меншин як культурні права громадян іншої країни, що могли бути включені до міжнародних угод. Створення зовнішнього арбітра, яким стали кодифіковані в угодах європейські стандарти, назагал дозволило уникнути пастки поширеного майже на всій решті території регіону правила: «око за око, зуб за зуб».
2) Польська політика європейських стандартів наголошувала на тому, що доля меншин є внутрішньою справою суверенних держав, громадянами яких і є представники цих меншин, на відміну від інших підходів, що підважували суверенітет сусідніх країн. Так, у 1990 р. Угорщина заявила, що до її політичної спільноти входить угорське населення Словаччини, Румунії, Югославії та України. Російські декларації про підтримку російськомовного населення «близького зарубіжжя» лякали її сусідів. В Югославії ж захист інтересів етнічних сербів призвів до чотирьох воєн, двох інтервенцій НАТО, втечі понад одного мільйона осіб і десятків тисяч смертей.
3) Подібно і польська політика європейських стандартів виключала можливість територіального розв'язання проблем меншин. Ця схема також відрізнялась від початкової позиції Угорщини, Румунії та Білорусі щодо можливості мирного перегляду кордонів, від російської підтримки збройної окупації частини Молдови, від ранніх заяв Єльцина про невизначеність кордонів з Україною та від позиції російського парламенту середини 1990-х рр., відповідно до якої Україна мала повернути Росії Крим. Найбільше ж вона відрізнялась від югославської політики перегляду кордонів насильницькими методами.
4) Політика європейських стандартів прагнула запровадити європейські норми до того, як європейські інституції усвідомлять наявність проблеми. Цим Польща цілковито відрізнялась від Угорщини та Румунії, які до середини 1990-х рр. чекали на європейські застереження (засідання ОБСЄ в Парижі у 1995 р.), аби вирішити суперечки між собою; від Югославії, що в середині та наприкінці 1990-х рр. викликала проти себе інтервенцію НАТО; й від Росії, що проігнорувала думку західних інституцій під час двох своїх надзвичайно жорстоких воєн у Чечні, постійно втручалась у справи на Кавказі й окупувала частину Молдови.
5) Політика європейських стандартів намагалась не плутати історію з дипломатією. Тоді як у 1990-х рр. майже всі дізнались про битву на Косовому полі 1389 р., лише одиниці чули про династичну унію між Польщею та Литвою 1385 р. Тоді як етнічні чистки сербів хорватами в 1940-х рр. стали надбанням громадськості через югославські війни 1990-х рр., не менш жорстокі та масштабні польсько-українські чистки 1940-х рр. залишилися предметом дослідження фахівців.
Засадничо польський підхід кардинально відрізнявся від російського сприйняття України та Білорусі як заблудлих «російських» земель, що, як і Росія, «походять» із Київської Русі. Тепер відомо, що такий погляд не має жодного історичного підгрунтя, адже після розпаду Київської Русі землі сучасної Білорусі та України були частиною Великого князівства Литовського (1289–1795) та Речі Посполитої (1569–1795). Сотні років території сучасних України та Білорусі були відомі як «Русь» у межах Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої. Велике князівство Московське (після 1721 р. — Російська імперія, після 1922 р. — Радянський Союз) поволі займало землі Русі; однак до 1667 р. Київ і до 1939 р. Львів перебували поза владою Москви, тобто понад чотири та сім століть відповідно після припинення існування Київської Русі. Вільно та Володимир-Волинський, важливі центри руської мови — мови середньовічної Русі, — були містами міжвоєнної Польщі. Сьогодні перше — столиця незалежної Литви, а друге — місто в Західній Україні. Якщо вважати, що «походження» важливе для міжнародних відносин, то польські дипломати мали повне право говорити про «родинні зв'язки», як і їхні російські колеги. Однак Польща уникала подібної метаісторії, розглядаючи своїх східних сусідів як рівні національні держави.
Такими були п'ять пасток, яких уникла політика європейських стандартів. Щоб зрозуміти справжню ціну непорушності цих позицій, слід пригадати перші десять розділів цієї книги, з яких ми дізналися про те, що поляки не менше від росіян, угорців та сербів мали непрості історичні стосунки з сусідами; що у XX ст. це вилилось у відкритий реваншизм, офіційне проголошення воєн і масові етнічні чистки; а також що пам'ять про війну та несправедливість переважала як серед еліт східних сусідів Польщі, так і серед самих поляків. Справді, після того як у 1991 р. сусіди Польщі на сході здобули незалежність, лідери, дипломати та громадяни по обидва боки колишнього радянсько-польського кордону почали ставити саме ці історичні питання. Після краху Радянського Союзу політика європейських стандартів функціонувала попри раптове відродження національних претензій щодо оспореної литовської батьківщини та загроженого українського центру, й успіх цієї політики не
