Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

Наприкінці 1992 р. Кравчук почав схилятися до союзу з Польщею, спрямованого проти російського домінування в Східній Європі; союзу, який, можливо, Україна могла б забезпечити ядерною парасолькою завдяки арсеналу, що вона успадкувала від Радянського Союзу. На той момент Україна володіла більшим запасом ядерної зброї, ніж будь-яка інша країна, за винятком Сполучених Штатів і Російської Федерації. Навесні 1993 р. Україна запропонувала створити Балто-Чорноморський союз, основою якого стало б українсько-польське партнерство. Віддавна викохана українськими національними діячами ця ідея була не лише спробою врівноважити російську силу. Цей проект дав би змогу відшукати простір для маневру між російським домінуванням, що сприймалось як небажане, та європейською інтеграцією, що розглядалась як пріоритет на наступні десятиліття. Окрім того, цей проект відсилав до спільного польсько-українського досвіду в межах Речі Посполитої, яка, зрештою, була великою потугою між Західною Європою та Росією[576].

Як ми вже пересвідчились, польська дипломатія орієнтувалась на національну державу, тому посилання на Річ Посполиту було непереконливим. Провокації з боку Росії розглядались як небажана загроза польській державності, а інституційні зв'язки з Україною — як перешкода до інтеграції із Заходом. Польська політика була приязною до України, але далеко не настільки орієнтованою на співпрацю, як того хотів Кравчук. Польща справді змогла пояснити західним державам значення незалежної України для європейської стабільності та її сумніви щодо передачі ядерної зброї Росії. У квітні 1993 р. на зустрічі з президентом Сполучених Штатів Біллом Клінтоном ці питання порушували президент Лех Валенса та міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський. Однак підтримуючи українську незалежність і розуміючи українські інтереси, Польща також виступала за ядерне роззброєння України. Вона погоджувалась на військову співпрацю з Україною, але за умови, що та не буде спрямована проти Росії. Таким чином, польська політика намагалась триматися рівновіддалено від російсько-українських суперечок, хоча Скубішевський і засудив територіальні претензії російського парламенту[577].

На початку 1990-х рр. Польща й Україна дуже залежали від російського енергопостачання. Польський міністр фінансів сказав, що його «лякає» ймовірний російсько-український конфлікт, який може обмежити постачання газу до Польщі. У серпні 1993 р. Польща також погодилась сприяти Росії в будівництві газопроводу до Західної Європи в обхід України. Майже в той самий час польська влада заарештувала майора українських спецслужб, звинувативши того в шпигунстві, Єльцин тимчасово погодився на розширення НАТО, а українці почали побоюватись російсько-польського союзу[578]. Наприкінці 1993 р. польсько-українські відносини загальмували не через національні суперечки щодо українсько-польського кордону, а через розбіжності інтересів щодо Росії. Це була докорінна зміна, адже з українсько-польською війною як прецедентом у переламні моменти української історії було покінчено, а на зміну їй прийшло засадниче порозуміння щодо геополітики в Східній Європі.

БІЛОРУСЬ, 1992–1993 РОКИ

Після 1989 р. політика Польщі щодо Білорусі, попри суперечки щодо Вільнюса, була так само успішною, як і щодо України, попри історичні суперечки щодо подій у Галичині та на Волині у 1940-х рр. У 1991–1992 рр. білоруська закордонна політика залишалась непослідовною: міністр закордонних справ висував територіальні претензії до Литви, а спікер парламенту забирав ці слова назад. Міністр закордонних справ Петро Кравченко всіляко підтримував слабкий білоруський націоналістичний рух, що проголошував поляків у Литві білорусами, та вважав вилучення Вільнюса зі складу Білоруської РСР у 1945 р. помилкою, яку незалежна Білорусь має якомога швидше виправити[579]. Після успішного здобуття незалежності в 1992 р. білоруським націоналістам запаморочилось у голові, хоча вони не мали ані значної підтримки в суспільстві, ані досвіду в політиці. Серед них вирізнявся спікер парламенту Станіслав Шушкевич, білоруський патріот, який вірив, що для Білорусі краще буде інтегрувати білоруську національну державу в її теперішніх кордонах в європейські інституції. Тому він заспокоював литовців щодо територіальних претензій і розглядав Польщу як найдоступніший шлях до Європи[580].

Головна претензія Шушкевича стосувалась полонізації білоруських селян Католицькою Церквою. Польські священики правили служби польською мовою і прикрашали церкви польськими національними символами[581]. Кожен п'ятий із десяти мільйонів білорусів був католиком. Католицизм у Білорусі традиційно був польською вірою, хоча з католицьких родин вийшла також і переважна більшість визначних білоруських історичних діячів. Їхнім завданням було переконати католицьке населення в тому, що вони теж білоруси, а не поляки чи «тутейші». Католицькі священики мали великий вплив у Білорусі від часів Контрреформації.

В особливих умовах незалежної Білорусі відкритим залишалось питання вибору ідентичності римо-католиками: бути білорусом чи поляком. На початку 1992 р. Папа Іван Павло II стримував польських священиків[582]. Втручання Ватикана свідчило про те, що білоруські переживання насправді не стосувались національних меншин як таких. Хоча в Польщі було майже 215 тис. білорусів, а в Білорусі — 417 тис. поляків, головною проблемою було не те, що ці люди утворювали політичні спільноти чи висували контроверсійні вимоги. Питання полягало в тому, як католики визначатимуть себе у майбутньому. Як розумів цю ситуацію Шушкевич, Білорусь і білоруськомовне населення все ще перебували на стадії переходу від ранньомодерного до модерного політичного життя, про що ми говорили у першій і другій частині цієї книги[583].

Світські діячі могли допомогти подолати інші переживання патріотично налаштованих білорусів. Підписана в жовтні 1991 р. польсько-білоруська міждержавна декларація зменшила побоювання, що Польща претендуватиме на білоруські землі, й ознаменувала кінець білоруських претензій на польські території. Тим часом литовські дії пом'якшили білоруський реваншизм. Зокрема, литовські історики розпочали діалог зі своїми білоруськими колегами щодо спадку Великого князівства Литовського. Наслідком цих контактів стала ідея, що воно має двох різних спадкоємців: модерні білоруську та литовську держави. Інакше кажучи, литовці допомогли білорусам перейти від розгляду Великого князівства Литовського як великого, багатонаціонального, територіально розмитого утворення, що відповідало історичним реаліям, до такого трактування, що більш відповідало реаліям сучасного світу модерних держав, де держава є невеликою, мононаціональною й територіально поміркованою. Щоб не бути таким небезпечним у модерній міжнародній системі, білоруський національний міф мав стати менш правдивим щодо ранньомодерного світу. Хоча Велике князівство Литовське залишилось спільною відправною точкою для білоруських національних діячів, вони перестали вірити в те, що Вільнюс має увійти до складу Білорусі[584].

У 1992 р., одразу після здобуття Білоруссю незалежності, польська східна політика запропонувала їй важливий сусідський договір, що підтверджував наявні кордони та встановлював чіткі принципи щодо прав меншин. Ці пропозиції були прийнятні для всіх провідних гравців: ревізіоністського міністра закордонних справ Кравченка, розсудливого спікера Шушкевича та комуністичного прем'єр-міністра В'ячеслава Кебича. У квітні 1992 р., вже після підписання договору польський прем'єр-міністр Ян Ольшевський (нар. 1930 р.) зробив, здавалось би, безневинне зауваження, що «відносини між нашими країнами мають слугувати прикладом для відносин між іншими країнами в нашому регіоні»[585]. Тут дуже важливим був сам факт того, що Польща та Білорусь підтвердили свої кордони невдовзі після розпаду