Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

Розділ 13

Європейські стандарти та польські інтереси

(1992–1993)

Перші рядки «Дипломатії і ловів» четвертої книги Міцкевичевого «Пана Тадеуша», славлять великі литовські Бєловєзькі ліси — традиційне місце полювання великих князів литовських. 8 грудня 1991 р. в мисливському будиночку вже в білоруській Біловезькій пущі Станіслав Шушкевич, Борис Єльцин і Леонід Кравчук поклали край шестидесятидев'ятирічній історії Радянського Союзу. Три лідери республік-засновниць Радянського Союзу оголосили, що СРСР більше не є суб'єктом міжнародного права. Розпад Радянського Союзу утвердив національні держави на просторі всієї колишньої Речі Посполитої. Російська Федерація, Україна, Республіка Білорусь і Литовська Республіка приєднались до Республіки Польща в новій Східній Європі. Що чекало на такі місця, як Біловезькі ліси, що об'єднували ці п'ять країн? Як на остаточну дезінтеграцію східного сусіда мала реагувати Польща, що до розпаду Радянського Союзу була головним противником будь-яких територіальних змін?

У 1989–1991 рр. польська «політика двох напрямків» виглядала утопічною (але виявилась дієвою), оскільки Польща намагалася встановити відносини з республіками Радянського Союзу тоді, коли мало хто міг подумати про розпад імперії. У 1992–1993 рр. уже «політика європейських стандартів» виглядала утопічною (але виявилась дієвою), оскільки використовувала привабливість західних інституцій тоді, коли не було жодного натяку на їхнє розширення. До 1993 р. Європейський Союз (ЄС) відмовлявся від розширення на схід. Позиція НАТО була не такою категоричною, але протягом цього періоду питання щодо розширення Альянсу в схід-ному напрямку також не розглядалось. Втім, передчуття Польщі щодо розширення західних інституцій було логічним продовженням її передчуття щодо розпаду Радянського Союзу. Після того як політика «двох напрямків» посприяла творенню національних держав у Східній Європі, політика європейських стандартів поліпшила відносини між ними.

В ІМ'Я ЄВРОПИ

Щоб зрозуміти причини запровадження політики європейських стандартів, спочатку слід поглянути на польські інтереси. По-перше, Польща була зацікавлена в тому, щоб проблеми зі східними сусідами не перешкодили її інтеграції із Заходом. У 1992–1993 рр. головним пріоритетом для урядів Польщі, що прийшли на зміну «Солідарності», стало приєднання до ЄС і НАТО[558]. Міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський розумів, що проблеми зі східними сусідами можуть бути використані як аргумент проти вступу Польщі до цих організацій, і намагався запобігти цьому, якнайшвидше налагодивши відносини з ними. По-друге, Польща була зацікавлена зберегти на сході литовську, білоруську й українську національні держави, які могли б стати найкращим захисним муром проти майбутнього російського імперіалізму. Третім важливим моментом для Польщі був захист поляків у колишньому Радянському Союзі, більшість з яких мешкали в Литві, Білорусі та Україні. Хоча часом ставлення до поляків на сході відігравало головну роль у внутрішній польській політиці, в зовнішній воно послідовно відходило на другий план, поступаючись меті повернутися до Європи чи підтримати здобуття незалежності східними сусідами. Розв'язанню цих трьох питань (західна інтеграція, східна консолідація та захист меншин) мали сприяти міждержавні договори з Литвою, Білоруссю й Україною. Ці договори базувались на деклараціях, підписаних з радянськими республіками у 1990–1991 рр. під час політики «двох напрямків», і містили складову, яку польські дипломати назвали «європейські стандарти».

Під європейськими стандартами вони розуміли територіальну цілісність національних держав і захист культурних прав меншин. Не висуваючи жодних територіальних претензій до своїх східних сусідів, Польща очікувала, що вони натомість відмовляться від подібних претензій до неї. Прагнучи захистити права поляків, що проживали за кордоном як громадяни інших національних держав, Польща виступала проти спроб цих спільнот здобути територіальну автономію. Відповідно такі самі права було запропоновано національним меншинам у Польщі, а сама вона не приставала на будь-які територіальні сподівання з їхнього боку. Ці принципи й було покладено в основу переговорів. Визнання східних сусідів і підтвердження наявних кордонів не використовувались Польщею як важелі впливу під час обговорення питання про права польських меншин. На відміну від Західної Німеччини Польща одразу й беззастережно визнала наявні кордони.

Тут же стали очевидними три складові цього підходу. По-перше, це була політика, для якої першочерговими залишались держава та її громадяни, а не нація та її представники. Як казав Скубішевський: «Права меншин — це не особливі права, а радше права людини й засадничі свободи, які стосуються, зокрема, й представників національних меншин. Обов'язок держави — забезпечити повну рівність національних меншин із рештою громадян за допомогою цих прав і свобод. Ця рівність є рівністю в рамках держави й однаковими стандартами для всіх людей, незалежно від їхньої групової належності»[559]. По-друге, ця політика базувалась на міжнародному праві, а не на національному прочитанні історії. Скубішевський категорично заявляв: «Історія не є і не може бути чинником, що визначає сприйняття чи творення сьогоднішньої реальності»[560]. Політика європейських стандартів віддала перевагу не заступництву за ту чи іншу упосліджену меншину чи розгляду скарг на недоладно проведені кордони, а негайному й усебічному правовому порозумінню між державами в межах їхніх теперішніх кордонів. По-третє, це була політика добровільної європеїзації. Не чекаючи європейського втручання, Польща намагалася залагодити конфлікти до того, як Європа довідається про їх існування, й запровадити у Східній Європі європейські норми до того, як постане якась інша альтернатива[561]. Ідея полягала в тому щоб «переконати всіх наших східних сусідів у тому, що вони також повинні запровадити в своїх новопосталих державах певні європейські моделі та стандарти, які ми вважали найважливішими протягом останніх років». Головними серед них були «європейські стандарти щодо прав меншин»[562].

Польща не лише впроваджувала, а й визначала ці норми. Слід наголосити на тому, що на той час не існувало європейських стандартів щодо прав меншин. Після початку війни в Югославії влітку 1991 р. європейські інституції почали ставити перед державами, що прагнули вступити до ЄС, чіткіші цілі, які, втім, не були простим відображенням стандартів, що вже превалювали в цій організації. Визначення прав меншин було в центрі палких дискусій, а ідея існування національних меншин була невідомою конституціям більшості держав-членів ЄС. Скубішевський апелював до Копенгагенського документа Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1990 р., що став джерелом для визначення стандартів у клаузулі про права меншин у підписаному в 1991 р. німецько-польському договорі. Це була спроба віднайти зрозумілу позицію в запеклих дебатах про права меншин в Європі на початку 1990-х рр. В політичному вимірі концепції щодо визначення національних меншин як груп людей, які самі себе так визначають, і чітке розрізнення між їхніми культурними та територіальними правами, були польськими. Ці задуми постали під час переговорів із Німеччиною, коли Польща виступала з позиції слабшого, й були використані під час переговорів з її найближчими східними сусідами, коли вже Польща виступала з позиції сильнішого. Намагаючись апелювати до набору загальнозрозумілих європейських стандартів, Польща насправді консолідувала їх. Такий підхід мали підтримати західні сусіди Польщі. Те саме можна сказати й про територіальну цілісність. Справді, європейські країни та інституції навряд чи схвалили би зміни державних кордонів, але тогочасні приклади, такі як німецьке об'єднання, заяви Західної Німеччини щодо польських кордонів