Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

У давні часи жив один чоловік. У нього було семеро синів, а дочки не було. Якось дружина його знову завагітніла. Пройшло дев'ять місяців, а сини того чоловіка, збираючись у той день на полювання, сказали батькові:

– Якщо народиться у нас сестра, то почепіть над воротами ляльку, а якщо брат, то сідло коня. – І вони поїхали в степ.

Народилася у жінки дочка, і батько почепив над воротами ляльку. Але один із сусідів був недругом родини братів. Він відразу ж зняв ляльку і замість неї почепив сідло коня. Повернулися брати з полювання, подивилися й закричали:

– На жаль, над воротами висить сідло! Значить, знову у нас народився брат! Не будемо тут більше жити!

Покинули брати поселення і пішли в гори. Там вони стали жити в печері: вдень полювали, а увечері поверталися додому, їли і лягали спати. Так минав час.

Про кого тепер послухати новини? Послухай-но про сестру юнаків.

Батько і мати назвали новонароджену Ак-Памик і не зводили очей з дороги, очікуючи синів. Минув місяць, а синів все немає. Минув рік, а їх все немає і немає. Минуло три роки – синів як і не було.

Якось до старих прийшов гість із іншого поселення і сказав:

– Недавно я бачив ваших синів. Місце, де вони живуть, від вас не так уже й далеко. Вони поселилися в печері на такій-то горі і займаються полюванням.

Батько і мати, почувши таку новину, приготували плов, подали його гостеві і сказали:

– Гарну ти приніс новину! Тільки от ми самі не можемо туди піти: сил немає, ми ж старі. Та якщо ти ще хоч раз побачиш наших синів, то передай їм від нас доземний уклін.

Гість поїв плову, розпрощався зі старими і пішов до свого поселення. А старі жили, не зводячи очей з гори. Проте своїй дочці вони про те не сказали ні слова.

Минули місяці, минули роки. Ак-Памик виповнилося чотирнадцять років. Якось сусіди збирали жінок для роботи.[75] Побачивши матір Ак-Памик, вони сказали:

– Дозволь своїй дочці прийти допомогти нам.

– Що ж, дозволю, – відповіла мати, – хай іде, якщо сама захоче.

А у ті давні часи, був звичай: жінкам і дівчатам, які мали братів, відводилося під час такої роботи краще місце. Та, у якої братів не було, повинна була сидіти на гіршому місці.

Ак-Памик увійшла в юрту і сіла на найгіршому місці. Тут одна жінка й каже:

– Чому ти, кізонько, сіла там? Пересядь на краще місце.

– Ой, матінко, – відповідає Ак-Памик, – як же я можу сісти на краще місце, якщо у мене немає братів.

– Не кажи так! У тебе є семеро братів, сильних, як леви. А якщо твої батько й мати про них досі тобі нічого не говорили – на те є причина. Батьки твої старі і не можуть піти до братів самі. А тобі нічого не кажуть, щоб ти не втекла від них. Коли прийдеш додому, скажи матері: «Ой, у мене болить голова, дай мені ковурги[76]». Коли мати дасть тобі ковурги, ти не бери її ложкою, а попроси: «Дай мені своєю рукою». Після цього схопи матір за руку і тоді дізнаєшся все, що тобі треба.

Ак-Памик повернулася додому і сказала:

– Матінко, у мене голова болить.

– Що б ти з'їла, доню? – запитала мати.

– Дай мені трохи ковурги, матінко. Поїм, може, й легше стане, – відповіла Ак-Памик.

Мати сіла готувати ковургу.

– Дай мені трохи з вогню, – попросила Ак-Памик.

Мати хотіла було дати ложкою, та Ак-Памик сказала:

– Ні, матінко, ложка погано пахне, дай мені рукою!

Що робити? Нещасна дала їй рукою. Тоді Ак-Памик міцно ухопила матір за руку і сказала:

– Є у мене брати чи немає?

– Ой, ой! О господи! – закричала мати.

– Є у мене брати чи немає? Не відпущу, поки не скажеш, – мовила Ак-Памик.

– Є, – відповіла бідна мати. – Семеро братів є. Вони пішли на полювання до твого народження і досі пір не повертаються.

– Хоч відомо, чи живі вони? – запитала Ак-Памик.

– Так, вони живуть у печері на такій-то горі, – відповіла мати.

Тоді Ак-Памик відпустила руку матері і сказала: