Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт

Повідомлення очевидців є, мабуть, найменш надійними доказами з усіх можливих. Спогади — це вам не фотографія, це моделювання, створювані тими самими основними мережами, що конструюють переживання та сприйняття емоцій. Пам’ять відображується у вашому мозку у вигляді частинок схеми збуджених нейронів, а «пригадування» є каскадом передбачень, що реконструюють подію. Виходить, що ваші спогади дуже вразливі до видозміни вашими нинішніми обставинами, наприклад, якщо тіло виснажене роллю свідка або якщо вас зацькував питаннями прискіпливий адвокат.

Закон довго не визнавав того, що спогади конструюються, але сьогодні ситуація поступово змінюється. Лідирують у цьому Верховні суди штатів Нью-Джерсі, Ореґон та Массачусетс. Їхні присяжні тепер отримують інструкції, що покроково й у деталях — на базі років психологічних досліджень — пояснюють усі способи, якими пам’ять у свідченнях очевидця може підвести. Вони читають, як спогади конструюються та зливаються з переконаннями, що може призвести до спотворень та ілюзій, як інструкції юристів та поліції можуть внести елемент упередженості, як упевненість не має стосунку до точності, як стрес може погіршити пам’ять і як свідчення очевидців стали фактором хибного визнання винними в злочинах, яких вони не скоювали, понад трьох чвертей людей, реабілітованих потім аналізом ДНК.

На жаль, не існує жодних таких настанов, аби пояснити присяжним, що таке вираження емоцій, що таке умовивід або як вони конструюються.

• • •

Образ безпристрасного судді, який приймає беземоційні рішення в суворій відповідності до закону, є архетипом у багатьох суспільствах. Закон очікує, що судді будуть нейтральними, бо емоції можуть стати на заваді справедливому рішенню. «Хороші судді пишаються раціональністю своїх рішень і тамуванням своїх особистих схильностей, насамперед емоцій», — писав колишній суддя Верховного суду США Антонін Скаліа.

У певному розумінні суто раціональний підхід до прийняття судових рішень здається переконливим і навіть шляхетним, але, як ми вже бачили, схема мозку не відділяє пристрасті від розуму. У цьому аргументі не треба довго шукати слабкі місця; вони закладені в ньому наперед.

Почнімо з ідеї, що суддя може бути безпристрасним, — це слід трактувати «таким, що не має жодного афекту» (а не «таким, що не має жодних емоцій»). Ця ідея біологічно неможлива, якщо тільки в особи не уражений мозок. Як ми розглядали в розділі 4, жодне рішення ніколи не може бути вільним від афекту, доки гучномовна схема бюджету тіла розносить передбачення по всьому мозку.

Безафектне прийняття рішень із суддівської лави — це казка. Роберт Джексон, ще один колишній суддя Верховного суду США, називав «безпристрасних суддів» «міфічними істотами» на кшталт Санта-Клауса, дядька Сема або великоднього кролика. Прямі наукові докази здаються йому значно ближчими до мети. Пам’ятаєте, як неупередженість суддів легко розгойдувалась у справах про умовно-дострокове звільнення, що слухалися перед самим обідом, коли вони відносили свій неприємний афект на рахунок ув’язненого, а не голоду (розділ 4)? В іншій низці експериментів понад 1800 місцевим та федеральним суддям зі Сполучених Штатів та Канади вручали сценарії адміністративних та кримінальних справ і питали, яким було б їхнє рішення. Деякі сценарії були ідентичні, за винятком того, що обвинувачуваних зображували як більш приємних або неприємних. Так от, експериментатори виявили, що судді зазвичай приймали рішення на користь більш приємних та симпатичних людей.

Навіть Верховний суд США не застрахований від витоку пристрасті із суддівської лави. Команда політологів вивчила 8 мільйонів слів, вимовлених членами суду під час усних аргументів та допитів свідків, за тридцять років. Вони виявили, що коли судді застосовують до якогось учасника процесу «більш неприємну мову», ця сторона має більше шансів програти. Хто програє, стає видно наперед, якщо просто підрахувати негативні слова суддів під час допиту свідків. Вивчивши, крім цього, афективні конотації в словах суддів під час усних аргументів, можна напевне зрозуміти, яким буде їхній вердикт.

Здоровий глузд підказує, що судді переживають у залі суду сильний афект. А як інакше? Адже вони тримають у руках майбутнє людей. Їхній робочий день сповнений мерзенних злочинів та болісно постраждалих жертв. Я знаю, як це може виснажувати, бо працювала психотерапевтом жертв зґвалтування та педофілії й іноді мала справу зі злодіями. Судді також стикаються з обвинувачуваними, які є більш приємними, ніж ті, на кого вони напали, опиняючись у ситуації, де складно розібратись, особливо в залі суду, повній перешіптування глядачів та суперечок прокурорів з адвокатами. А іноді судді взагалі доводиться брати на себе афект усієї країни. Колишній суддя Верховного суду США Девід Саутер так сильно страждав під час розгляду справи «Буш проти Ґора», що просто ридав через її обговорення (разом із половиною Сполучених Штатів). Усі ці психічні зусилля дуже витратні для бюджету тіла суддів. Життя суддів є тяжкою й довготривалою емоційною працею під маскою самовладання.

Однак закон продовжує підтримувати вигадку про безпристрасного суддю, навіть на найвищих рівнях. Коли в 2010 році тодішнього кандидата на посаду судді Верховного суду Елену Каґан запитали, чи було колись доречно приймати рішення в справі за допомогою почуттів, вона відповіла заперечно: «Закон і тільки закон». Суддя Соня Сотомайор також усе заперечувала під час розгляду її кандидатури, коли деякі сенатори висловили побоювання, що її емоції та емпатія можуть завадити їй приймати справедливі рішення. Її відповідь на такі перестороги здебільшого полягала в тому, що судді дійсно мають почуття, але не повинні приймати рішення на їхній основі.

Проте існують чіткі докази, що судді не є безафектними у своїх рішеннях. Питання тільки, а чи повинні вони такими бути? Чи дійсно чистий розум є найкращим способом прийняття мудрих рішень? Уявіть собі людину, яка є дуже спокійною та холодно зважує всі «за» і «проти» щодо того, чи повинна інша людина померти. Емоцій там не видно і сліду. Як у Ганнібала Лектера в «Мовчанні ягнят» або Антона Чиґура в «Старим тут не місце». Можливо, я трохи перебільшую, але такий тип безпристрасного прийняття рішень якраз і вимагається законом в обвинувачувальній частині розгляду карних справ. Замість удавати, що афекту немає, краще було б мудро його використовувати. Суддя Верховного суду США Вільям Бреннан висловився одного разу так: «Чутливість до чиїхось інтуїтивних і пристрасних реакцій та усвідомлення діапазону людських переживань є не лише неминучою, але й бажаною частиною судового процесу, аспектом, який треба більше плекати, ніж боятися його». Ключем є емоційна гранулярність: наявність широкого й глибокого діапазону понять (емоційних, фізичних чи ще якихось) для осмислення навали тілесних відчуттів, що є небезпеками цієї роботи.

Уявіть, наприклад, суддю, що стикається з обвинувачуваним на кшталт Джеймса Голмса, який убив дванадцятьох кіноглядачів та поранив ще сімдесят під час опівнічного показу фільму «Бетмен» в місті Аврора, штат Колорадо, у 2012 році. Такий суддя міг би обґрунтовано сконструювати переживання гніву, але саме по собі це відчуття могло б бути проблематичним; гнів міг би підказати цьому судді покарати обвинувачуваного надто жорстоко заради відплати, загрожуючи моральному порядку, на якому й базується судовий процес. Щоб збалансувати його точку зору, як стверджують деякі юристи, суддя міг би спробувати культивувати емпатію до обвинувачуваного, який, можливо, не винний або сам є якогось роду жертвою. Гнів — форма невігластва, у цьому випадку — невігластва щодо точки зору обвинувачуваного. Адже відомо, що Голмс роками боровся з серйозним психічним