Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт

Ми — і присяжні — можемо лише здогадуватися, конструюючи якесь сприйняття для пояснення безпристрасного виразу обличчя Царнаєва. Використовуючи наші західні культурні поняття докорів сумління, ми сприймали його як холодно індиферентного або повного бравади, а не стоїчного. Тому можливо, що наші здогади в цьому випадку породили в залі суду культурне непорозуміння, врешті призвівши до смертельного вироку. А може, він і правда ніяких докорів сумління не має.

Виявляється, Царнаєв фактично передав докори сумління через свій учинок у листі вибачення, який написав у 2013 році, уже через кілька місяців після підриву, за два роки до того, як він постав перед судом. Та присяжні цього листа не побачили. З посиланням на «питання міжнародної безпеки» в межах режиму особливих адміністративних заходів уряду США він отримав гриф «Таємно» і був вилучений як речовий доказ із процесу.

25 червня 2015 року, в день винесення йому вироку, Царнаєв нарешті заговорив. Він зізнався в теракті й заявив, що зрозумів вплив його злочину. «Я хочу вибачитися за життя, які забрав, — промовив він тихим і спокійним голосом, — за страждання, що я вам спричинив, за шкоду, яку заподіяв. Непоправну шкоду». Діапазон реакцій жертв та преси, що висвітлювала процес, був передбачувано широким. Дехто був приголомшений, дехто засмучений, дехто обурений, дехто прийняв вибачення. А багато хто просто не міг для себе вирішити, чи було воно щирим.

Ми можемо ніколи не дізнатися, чи переживав Царнаєв докори сумління за свої жахливі дії або чи міг би його лист вплинути на винесення вироку. Але одна річ відома напевне: під час розгляду справ щодо смертної кари докори сумління обвинувачуваного є надзвичайно важливим моментом, на який мають покладатися присяжні, згідно з законом, для прийняття рішення між ув’язненням і стратою. І ці сприйняття докорів сумління, як і всі інші сприйняття емоцій, не виявляються, а конструюються.

З іншого, так би мовити, кінця спектра демонстрація докорів сумління може геть нічого не означати. Візьмімо справу Домініка Чинеллі, жорстокого злочинця з тридцятирічним стажем збройних пограбувань, нападів та втеч із в’язниці. Чинеллі відбував три пожиттєві терміни ув’язнення поспіль, коли в 2008 році постав перед Радою з умовно-дострокового звільнення штату Массачусетс. Такі ради зазвичай складаються із психологів, співробітників виховних закладів та інших поінформованих осіб, які вирішують, відбуде ув’язнений свій термін до кінця чи буде звільнений раніше. Вони стають свідками справжнього параду докорів сумління, деякі переживаються щиро, а деякі лише імітуються, і їхня основна відповідальність перед суспільством спирається на їхню здатність бачити різницю.

У листопаді 2008 року Чинеллі переконав раду, що він більше не є злочинцем із темрявою в душі. Рада одностайно проголосувала за те, щоб його звільнити. Але Чинеллі не знадобилося багато часу, аби знову пуститися берега, розпочавши нову серію пограбувань, навіть застрелити поліцейського. Трохи згодом Чинеллі й сам був убитий у перестрілці з поліцією. Після цього губернатор Массачусетсу Девал Патрік побачив заяви про відставку п’яти з сімох членів ради. Він, мабуть, подумав тоді, що їм не вистачило здатності виявляти справжні докори сумління.

Можливо, Чинеллі просто вдавав безневинне ягнятко. Можливо також, що він дійсно відчував докори сумління в той момент, коли виступав перед радою, але як тільки вийшов із в’язниці, його стара модель світу знову виринула із забуття, з його старими передбаченнями, створюючи його старе «я», і всі його докори сумління випарувалися. Оскільки жодного об’єктивного критерію відчуття докорів сумління немає, напевне ми про це ніколи не дізнаємося. Так само немає жодного об’єктивного критерію гніву, смутку, страху або будь-яких інших емоцій, що мають стосунок до судового процесу.

Суддя Верховного суду США Ентоні Кеннеді колись сказав, що присяжні повинні «пізнати серце та розум злочинця», щоб обвинувачуваний отримав справедливий вирок. Однак емоції не мають відбитків у рухах обличчя, положенні тіла, жестах або голосі. Присяжні та інші сприймачі роблять обґрунтовані припущення про те, що ці рухи та звуки означають у плані емоцій, але жодної об’єктивної точності в цьому не існує. У найкращому разі ми можемо виміряти, чи погоджуються присяжні одне з одним в емоціях, які вони сприймають, але коли обвинувачуваний і присяжні мають різні життєві досвіди, переконання або очікування, згода є поганою заміною точності. Якщо поведінка обвинувачуваного не дозволяє виявити емоції, правовій системі залишається тільки здогадуватися, шукаючи відповідь на складне питання: за яких обставин судовий процес може бути абсолютно справедливим?

• • •

Коли присяжні або судді бачать самовдоволення в посмішці обвинувачуваного або чують тремтіння в голосі свідка як страх, то роблять умовивід, використовуючи свої поняття емоцій, щоб здогадатися, що ця дія (посмішка чи тремтіння) спричинена якимось конкретним душевним станом. Умовивід, як ви пам’ятаєте, — це те, як ваш мозок тлумачить дії інших осіб крізь каскад передбачень (розділ 6).

Умовивід є настільки всеосяжним і автоматичним, принаймні в культурах Заходу, що ми зазвичай самі не усвідомлюємо, як його робимо. Ми вважаємо, що наші чуття забезпечують точне та об’єктивне відображення світу, наче маємо рентгенівське бачення для розшифрування поведінки іншої людини з метою зрозуміти її намір («Я бачу тебе наскрізь»). У такі моменти ми переживаємо наші сприйняття інших людей як очевидну їхню властивість — явище, яке ми називали афективним реалізмом, — а не комбінацію їхніх дій та понять у нашому власному мозку.

Коли когось судять за злочин і на кону стоять свобода та життя, між уявним і реальним може спостерігатися просто-таки безодня. У глибині душі ми це знаємо, але водночас абсолютно впевнені, що здатні відрізнити правду від вигадки більш точно, аніж інші нездари в залі суду. От у цьому й полягає велика проблема правосуддя.

Перед присяжними та суддями стоїть майже неможливе завдання: хоч ненадовго стати читачем чужих думок або, якщо вам так більше подобається, детектором брехні. Вони повинні вирішити, чи мала обвинувачувана в злочині особа намір заподіяти шкоду. Згідно з правовою системою, намір є таким самим простим фактом, як ніс на обличчі обвинувачуваного. Але в передбачливому мозку судження про намір когось іншого є завжди здогадом, який ви конструюєте на основі дій обвинувачуваного, а не факту, який виявляєте; і так само, як і з емоціями, жодного об’єктивного, незалежного від сприймача критерію наміру не існує. Сімдесят років психологічних досліджень підтверджують, що подібні судження є умовиводами, тобто здогадами. Навіть якщо аналізи ДНК чітко пов’язують обвинувачуваного з тим, як стався злочин, вони не визначають, чи мав він злочинний намір.

Судді та присяжні роблять висновок про намір зазвичай у відповідності до їхніх власних переконань, стереотипів та поточних фізичних станів. Ось лише один приклад того, як це працює. Об’єкти дослідження дивилися відео розгону протестувальників поліцією. Їм казали, що це активісти руху проти абортів пікетують абортарій. Так от, ліберальні демократи, які зазвичай були за аборти, робили висновок, що ці активісти мали насильницькі наміри, тоді як соціально консервативні об’єкти робили висновок про мирні наміри. Дослідники також показували те саме відео