Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт
Тепер уявіть, що це відео було б доказом у якомусь судовому процесі. Усі присяжні дивилися б ті самі сцени з абсолютно однаковою поведінкою людей на екрані, але крізь призму афективного реалізму мали б справу не з фактами, а лише зі сприйняттями, сконструйованими відповідно до їхніх власних переконань, без усвідомлення. Моя думка полягає в тому, що упередженість не збільшується блискучим знаком на шиях присяжних; ми всі в ній винні, бо мозок налаштовує нас бачити те, у що ми віримо, і це зазвичай відбувається поза нашим усвідомленням.
Афективний реалізм розвінчує ідеал неупередженого присяжного. Хочете збільшити ймовірність визнання когось винним у ході розгляду справи про вбивство? Покажіть присяжним страшні фотодокази. Підштовхніть їхні бюджети тіла за межі балансу, і у вас з’являться шанси, що вони віднесуть свій неприємний афект на рахунок обвинувачуваного: «Я погано почуваюсь, отже, ти зробив щось погане. Ти — погана людина». Або дозвольте членам родини померлого описати, як цей злочин їх підкосив, у межах практики, відомої як заява жертви про завдану шкоду, і присяжні зазвичай рекомендуватимуть тяжче покарання. Підсильте емоційний вплив заяви жертви про нанесену шкоду, професійно записавши її на відео й додавши музику та авторський коментар, немов у справжній кінодрамі, і ви зможете просто-таки віртуозно крутити присяжними як завгодно.
Афективний реалізм переплітається з законом також за межами зали суду. Уявіть собі, що ви спокійно насолоджуєтеся тихим вечором удома, аж раптом чуєте ззовні гучні удари. Ви визираєте з вікна й бачите якогось афроамериканця, що намагається вибити двері сусіднього будинку. Як законослухняний громадянин, ви телефонуєте 911, після чого приїздить поліція й заарештовує злочинця. Вітаю, ви тільки-но підвели під арешт гарвардського професора Генрі Луїса Ґейтса-молодшого, як це сталося 16 липня 2009 року. Ґейтс намагався вибити передні двері власного будинку, що заклинили, поки він подорожував. Афективний реалізм знову завдає удару. Очевидиця з реального життя в цьому інциденті мала афективне відчуття, імовірно, на основі власних понять про злочинні дії та колір шкіри, і зробила умовивід, що людина за вікном має намір скоїти якийсь злочин.
Подібний напад афективного реалізму породив суперечливий флоридський закон, відомий під назвою «Дати відсіч». Цей закон дозволяє застосування для самозахисту смертельної сили, якщо ви обґрунтовано вірите, що вам загрожує неминуча смерть або тяжкі тілесні ушкодження. Каталізатором цього закону став випадок із реального життя, але не в тому сенсі, в якому ви могли б подумати. Ось як про це зазвичай розповідають: у 2004 році одна похилого віку пара спала у своєму трейлері у Флориді. До них спробував вломитися злодій, тому чоловік, Джеймс Воркмен, схопився за зброю й застрелив його. А тепер справжня, трагічна передісторія: трейлер Воркмена стояв на території, що постраждала від урагану, а людиною, яку він застрелив, був співробітник Федерального агентства з надзвичайних ситуацій. Жертва, Родні Кокс, був афроамериканцем; Воркмен — білим. Воркмен, найімовірніше, під впливом афективного реалізму сприйняв, що Кокс має намір заподіяти йому шкоду, тому відкрив вогонь по невинній людині. Однак головним обґрунтуванням флоридського закону стала неточна перша версія подій.
За іронією долі, сама історія цього закону є вагомим доказом проти його цінності. Адже неможливо визначити обґрунтований страх когось за своє життя в суспільстві, де побутують расистські стереотипи, а афективний реалізм у буквальному сенсі трансформує те, як люди бачать одне одного. Уся лінія обґрунтування цього закону пронизана афективним реалізмом.
Якщо ж закон про самозахист вас не лякає, подумайте про вплив афективного реалізму на людей, які легально носять приховану зброю. Афективний реалізм, безперечно, впливає на сприйняття людьми загрози, а отже, практично гарантує можливість випадково підстрелити невинного. Усе просто: ви передбачаєте якусь загрозу, сенсорна інформація від світу каже інше, але потім ваша контрольна мережа згладжує помилки передбачення, підтримуючи передбачення про загрозу. Бах — ви підстрелили ні в чому не винного звичайного громадянина. Людські мізки створені для такого роду ілюзії внаслідок того ж самого процесу, що породжує фантазії та уяву.
Наразі я не заглиблюватимуся далі в національні дебати про вогнепальну зброю, але з суто наукової точки зору подумаймо про таке. Засновники Сполучених Штатів Америки мали вагомі причини для захисту «права народу мати й носити зброю» у Другій поправці до Конституції, але вони не були неврологами. У 1789 році ніхто ще не знав, що людський мозок конструює кожне сприйняття та керується інтероцептивними передбаченнями. Зараз же понад 60 відсотків населення США вважають, що злочинність зростає (хоча вона історично низька), і переконані, що володіння зброєю зробить їхнє життя безпечнішим. Ці переконання й стали причиною того, що люди, крізь призму афективного реалізму, щиро бачать смертельну загрозу там, де немає жодної, і діють відповідно. Тепер, коли ми напевне знаємо, що наші чуття не демонструють об’єктивної реальності, чи не повинне це надзвичайно важливе знання вплинути на наші закони?
Як правило, правова система мала багато проблем із розбором цілих гір наукових доказів того, що наші чуття не забезпечують буквального прочитання світу. Сотні років однією з найнадійніших форм доказів вважалися свідчення очевидців. Коли якийсь свідок казав: «Я бачив, як він це зробив» або «Я чув, як вона це сказала», ці твердження приймалися як доконані факти. Закон також розглядав спогади, наче вони входили до мозку в чистому вигляді, зберігалися неушкодженими, а пізніше просто діставалися й програвалися, немов якесь кіно.
Так само як присяжні не можуть відкрити завісу їхніх власних переконань для безпосереднього доступу до незаплямованих версій реальності, свідки та обвинувачувані повідомляють не набір фактів, а лиш опис їхніх власних сприйняттів. Людина може поглянути на тріумфальне обличчя Серени Вільямс на початку розділу 3, а пізніше на місці свідка в суді поклястися на Біблії, що Вільямс кричала від жаху. Будь-які слова, мовлені очевидцями, базуються на спогадах, сконструйованих у конкретний момент із використанням минулих переживань, котрі й самі були сконструйовані.
Психолог Деніел Л. Шектер, один із всесвітньовідомих експертів з пам’яті, розповідає історію жорстокого зґвалтування, що сталося в Австралії в 1975 році. Жертва сказала поліції, що чітко бачила обличчя того, хто на неї напав, упізнавши в ньому вченого Дональда Томсона. На підставі цього свідчення очевидиці поліція взяла Томсона наступного ж дня, але той мав залізне алібі: на час зґвалтування давав інтерв’ю на телебаченні. Виявилося, що коли злодій вдерся до будинку жертви, її телевізор був увімкнений на каналі, де показували інтерв’ю Томсона, в якому, за іронією долі, йшлося про дослідження розладів пам’яті. У її стресовому стані бідна жінка якимось чином злила воєдино обличчя Томсона на екрані та особу свого кривдника.
На жаль, більшості хибно обвинувачених чоловіків щастить менше. Присяжні звертають велику увагу на свідчення очевидців, причому приймають помилкові ідентифікації не рідше за правильні, якщо слова свідка звучать упевнено. В одному дослідженні вироків, пізніше спростованих аналізом ДНК, 70 відсотків обвинувачених були визнані
