Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт

Юридичні аргументи на зразок наведених командою захисту Альбертані грубо спотворюють відкриття неврології й висновки, які з них можна зробити. Чітко віднести складну психологічну категорію на кшталт «Агресії» до одного набору нейронів просто неможливо через дегенерацію. Як і будь-яке інше поняття, «Агресія» може по-різному реалізовуватися в мозку щоразу, як конструюється. Навіть такі прості дії, як удар чи побиття, не відносяться до одного-єдиного набору нейронів у людському мозку.

Ділянки мозку, згадані командою захисту Альбертані, є одними з найбільш тісно пов’язаних між собою центрів у всьому мозку. Вони демонструють підвищену активацію ледь не для кожної психічної події, яку ви тільки можете перелічити, від мови до болю та математичних здібностей. Тому, звісно, вони могли б відігравати роль в агресії та імпульсивності в деяких випадках. Але буде натяжкою стверджувати про наявність хоч якогось специфічного причиново-наслідкового зв’язку між цими ділянками і крайньою агресією вбивства… навіть якщо мотивом Альбертані була насамперед агресія.

Також буде натяжкою стверджувати, що така мінливість розмірів мозку переходить у мінливість поведінки. Двох абсолютно схожих мізків просто не існує. Загалом вони мають однакові частини, приблизно в тому самому місці, з’єднані між собою в аналогічний спосіб, але на тонко гранульованому рівні, в їхніх мікроз’єднаннях, мають величезні відмінності. Одні можуть переходити в поведінкові відмінності, але багато які — ні. Ваш острівець може бути більшим або тісніше з’єднаним, ніж мій, без жодного помітного впливу на вашу поведінку порівняно з моєю. Навіть якщо ми вивчимо багато мізків і знайдемо статистично значущу відмінність у розмірах острівця між людьми, що більш чи менш агресивні, це не означає, що більший острівець спричиняє агресію, не кажучи вже про вбивство. (Плюс, навіть якби більший острівець і спричиняв агресію, наскільки ж великим він має бути, щоб створити вбивцю?) У рідкісних випадках на мозок може тиснути пухлина, викликаючи серйозні зміни особистості, але загалом приміряння ролі вбивці на якусь ділянку мозку науково не обґрунтоване.

Мабуть, найбільш дивною річчю в справі Альбертані було те, що судовий експерт і суддя вирішили, що мозок є «пом’якшувальним поясненням» убивчої поведінки. Уся поведінка походить із мозку. Жодні людські дії, думки чи почуття не існують окремо від збуджених нейронів. Стверджувати, що якесь біологічне пояснення автоматично звільняє когось від відповідальності, — це неправильний спосіб використовувати неврологію в суді. Ваш мозок — це ви.

Закон часто шукає прості, єдині причини, тому так спокусливо буває звинуватити в злочинній поведінці якісь мозкові відхилення. Але в реальному житті поведінка є якою завгодно, тільки не простою. Це поєднання багатьох чинників, серед яких передбачення від вашого мозку, помилки передбачення від п’яти чуттів плюс інтероцептивне відчуття, а також складний каскад, що охоплює мільярди петель передбачення. І це лише всередині однієї-єдиної людини. Ваш мозок також оточують інші мізки в інших тілах. Щоразу, як ви говорите чи дієте, то впливаєте на передбачення інших навколо вас, які, у свою чергу, впливають на ваші передбачення. Уся культура відіграє колективну роль у поняттях, які ви будуєте, та передбаченнях, які робите, а отже, у вашій поведінці. Люди можуть сперечатися щодо величини ролі, яку відіграє культура в нашому житті, але сам факт її ролі не викликає жодних сумнівів.

Підіб’ємо підсумок. Іноді в здатність мозку умисно обирати дії може втручатись якась біологічна проблема. Можливо, у людини росте пухлина мозку або якісь нейрони починають відмирати не там, де слід. Але сама лише мінливість у мозку — в його структурі, функції, хімії чи генетиці — не є пом’якшувальною обставиною для злочину. Мінливість є звичайним явищем.

• • •

У 2015 році був визнаний винним та засуджений до смерті Джохар Царнаєв, який здійснив теракт під час Бостонського марафону. Царнаєв отримав право на розгляд справи судом присяжних, гарантоване всім американцям Конституцією США. За повідомленням ВВС, що висвітлювала хід цього процесу, «лише двоє присяжних повірили, що Царнаєв відчуває докори сумління. Інші десять, як і багато хто в Массачусетсі, вважають, що каяття він не має». Присяжні сформували ці думки про докори сумління Царнаєва, уважно спостерігаючи за ним під час процесу, де він, як повідомлялося, сидів із «кам’яним обличчям» протягом більшості засідань. Сайт Slate.com зазначив, що захисник Царнаєва «не надав — або не зміг надати — доказів, що Джохар Царнаєв відчував хоч якісь докори сумління, яких, за словами обвинувачення, він позбавлений».

Розгляд справи судом присяжних вважається зо­лотим стандартом правосуддя в кримінальному судочинстві. Присяжних інструктують приймати рішення виключно на основі наданих доказів. Однак за умови передбачливого мозку це неможливо. Присяжні сприймають кожного обвинувачуваного, позивача, свідка, суддю, прокурора, залу суду та найменші докази крізь призму власної поняттєвої системи, що робить саму ідею неупередженого присяжного неправдоподібною вигадкою. По суті, присяжні — це дванадцять суб’єктивних спри­йняттів, від яких чекають єдино справедливої та об’єктивної істини.

Ідея про те, що присяжні можуть якимось чином виявити докори сумління в обвинувачуваного з його мімічних конфігурацій, рухів тіла чи слів, повністю походить із класичного погляду, який передбачає, що емоції виражаються й розпізнаються універсально. Правова система припускає, що докори сумління, як і гнів та інші емоції, мають якусь єдину універсальну сутність із чітким відбитком. Однак докори сумління є категорією емоцій, що складається з багатьох різноманітних випадків, кожен із яких створений для конкретної ситуації.

Конструювання докорів сумління обвинувачуваним залежить від його поняття «Докори сумління», зібраного з його минулого досвіду в межах його культури, що існує як каскади передбачень, які керують його вираженнями та переживаннями. З іншого боку зали суду сприйняття докорів сумління присяжними є умовиводом — здогадом на базі каскадів передбачень у їхніх мізках, що тлумачать рухи обличчя, положення тіла та голос обвинувачуваного. Для того щоб сприйняття присяжних були «точними», вони з обвинувачуваним повинні категоризувати за допомогою схожих понять. Такий тип синхронізації, коли одна особа відчуває докори сумління, а інші їх сприймають навіть без жодного мовленого слова, більш імовірно відбувається, коли двоє людей мають схожий життєвий досвід, вік, стать або національність.

У справі про теракт на Бостонському марафоні, якби Царнаєв відчував докори сумління через його вчинок, то як би це мало виглядати? Чи мав би він відкрито плакати? Благати свої жертви про прощення? Говорити про хибність його шляху? Можливо, якби він дотримувався американських стереотипів вираження докорів сумління чи якби то був судовий процес у голлівудському кіно. Але Царнаєв є молодим мусульманином із Чечні. Він жив у Сполучених Штатах і мав близьких друзів-американців, але також (за даними команди його захисту) проводив багато часу зі своїм старшим братом-чеченцем. Чеченська культура очікує від чоловіків стоїцизму перед лицем нещасть. Якщо вони програють бій, то мають хоробро прийняти поразку — цей спосіб мислення відомий як «чеченський вовк». Тому навіть якби Царнаєв і відчував докори сумління, він міг усе одно сидіти з кам’яним обличчям.

Як повідомляли, Царнаєв таки був ненадовго розплакався, коли його тітка звернулася