Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Далі Терлецький подає нарис історії слов’янських народів. Цей огляд, який складає найбільшу частину книжки, показує його начитаність і обізнаність. Здебільшого він не цитує своїх джерел, але часом покликається на літопис Нестора й на Карамзіна, а також таких провідних слов’янських учених, як Добровський, Шафарик і Копітар. Терлецький відзначався ерудицією і проникливим баченням, однак його підхід до історії був некритичним за своєю суттю. Йому було притаманно вірити в те, в що він хотів вірити. Наприклад, він уважав, що іллірійці й інші давні народи Балканського півострова були слов’яни. Дотримуючись цієї теорії, від котрої давно вже відмовилися серйозні вчені, Терлецький міг твердити, що Євангеліє вперше проповідував слов’янам св. Павло (оскільки він зупинявся у Салоніках), і що св. Єремія й імператор Юстиніан були слов’яни (через своє іллірійське походження). Він також сприймав як історично достовірну легенду про відвідання св. апостолом Андрієм місця, де згодом виник Київ, і вірив, що св. Кирило і Мефодій, творці слов’янської літургії, самі були слов’яни. Розповідь Терлецького стає точнішою й вірогіднішою, коли він торкається не такої давньої історії, але на добір і тлумачення фактів завше впливають сильні релігійні упередження.

Згідно з Терлецьким, усі слов’яни були навернені на християнство католицького віросповідання, хоча й двох обрядів — латинського та греко-слов’янського; Кирило і Мефодій були католики, і їхню діяльність схвалював папа. Крім цього, Русь була католицькою від самого початку, оскільки її навернення відбулося перед розколом між латинською і грецькою церквами. Але “незабаром грецька схизма дихнула вбивчим подихом на слов’янські землі і заразила щирі слов’янські душі отрутою ненависті до справжньої Христової церкви” (с. 15). Терлецькому ніколи не спадало на думку, що розділення церков могли спричинити культурні та соціальні фактори, і що відповідальність за це, можливо, треба було б розділити. Він уважав, що розкол відбувся через амбіції і гординю грецьких патріархів. Падіння Візантійської імперії та приниження грецької церкви турецькими невірними було просто карою Божою над призвідцями розколу. А що стосується Російської православної церкви, то за відрив від католицької єдності вона була суворо покарана поневоленням її державою. “Російська церква не лише принижено плазує перед світською владою, але ця остання і панує над нею, править нею за примхою волі володаря, чи навіть волі його намісника, якого-небудь генерала або полковника, який посідає місце царя у святому синоді”. Терлецьким звертався до “відірваних братів” із таким риторичним запитанням:

“Подивіться, найдорожчі браття, чи православ’я не потрапило у тяжку неволю світської влади, а навіть найтяжчу там, де сама влада є ніби православною? Бо там вона [влада] обікрала усі маєтності від своєї матері, церкви, по-блюзнірському стала її головою і править нею з погордою через полковника драгунів або гусарів, а все духовенство утримує в приниженні й темноті. Чи православ’я не є всюди знаряддям темноти, матеріального чи духовного деспотизму?” (с. 83).

Коротше кажучи, православ’я було нічим іншим, як “закам’янілою, заструпілою, відступницькою церквою, яка не подає жодної ознаки життя, крім ненависті до католицизму” (с. 18).

До цього місця ідеї Терлецького є радше загальником і не переходять меж типової для XIX ст. католицької апологетики. Він виявляє більше оригінальності, коли розглядає питання про статус східно-католицьких церков, що було для нього предметом особливого інтересу. Католицька церква одна, заявляє Терлецький, але вона складається з декількох обрядів, жоден із яких не є вищим над іншими. “Ми вважаємо, що папа, оскільки це папа, належить до латинського обряду так само, як і до кожного іншого. Він як наступник св. Петра є спільним єпископом, а тому найвищим духівником кожного обряду” (с. 21). Східні церкви є повністю католицькими, але водночас мають свої цілком відмінні традиції, які відрізняють їх від латинського обряду. Він звертався до православних українців із такими пройнятими щирістю словами:

“Ви припали душею до вашого обряду, відправлюваного рідною мовою; отож і ми, котрі пишемо те слово, належимо до того самого обряду, цією ж самою мовою і звичаєм відправляємо всі обряди і вважаємо за честь бути прив’язаними серцем до всіх звичаїв батьків наших, починаючи від святих Кирила і Мефодія, Ольги, Володимира, Антонія Печерського, котрі, як і ми, були католиками і, як і ми, — обряду греко-слов’янського” (с. 84–85).

Але Терлецький болісно усвідомлював, що реальність часто розбігалася з цією ідеальною моделлю, і він сміливо твердив: “Отож і ми, слов’яни греко-католицького обряду, маємо багато жалів до Риму” (с. 21). Він знімав із папства будь-яку безпосередню вину: папи багато разів виказували свою повагу до східних традицій і захищали права східних католицьких церков. Але добрі наміри пап розбивалися

“прагненнями та зусиллями певної частини латинського духовенства, а навіть інколи високих урядників Римської церкви, котрі, зі становища власного обряду однобічно дивлячись на церкву і спонуковані надмірним і нерозумним завзяттям, воліли бачити й намагалися звести всю церкву до єдиної латинської форми і тим самим завдали їй незмірної шкоди. Тому церкви східних обрядів досі не знаходили в Римі достатньої опіки і захисту проти тиснучого на них латинського обряду.” (с. 21–22).

Але Терлецький був упевнений, що ці помилки можна виправити, і не вагаючись пропонував конкретні засоби. Сформульовані в “Слові...” пропозиції ідентичні до тих, що були вже в меморандумах з 1846 та 1848 років до Пія IX: призначення кардиналів, які представляли б усі східні обряди, і створення всередині Римської курії спеціальної конгрегації у справах східних церков[224]. Крім того, щодо східних католиків термін “уніати” не мав більше застосовуватися. Цей термін був невідповідним і навіть образливим, тому що він означав неповноцінне католицтво, ніби ці обряди були лише приєднані ззовні до католицької церкви, а не являли собою її органічні частини. “Що ж би говорили, якщо б Англію або Німеччину, повернену від протестантизму до лона західної Церкви, хотіли б називати уніатами? Напевно, весь світ слушно визнав би це за недоречність; але ж саме таку недоречність зроблено й до сьогоднішнього дня вона триває щодо нас” (с. 46).

Терлецький докладно розглянув історію трьох слов’янських націй — Польщі, Росії й Русі (України). Він простежив піднесення Польщі від середньовічних початків аж до її становища як провідної потуги Східної Європи, досягнутого завдяки унії з Литвою та Руссю. Але сильна і блискуча Річ Посполита XVI — початку XVII ст. уже містила в собі зародки свого майбутнього краху. Першочерговою причиною занепаду Польщі була зрада нею свого слов’янського покликання. “Постійно наближаючись до західних країн, вона почала виокремлюватися зі слов’янської