Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Терлецький залишає Західну Європу, щоб ніколи не повернутися туди, у вересні 1855 р. Він вирішив перебратися на українські землі Австрійської імперії та вступити там у монастир. Однак перед тим, як зректися цього світу, він забажав ще раз відвідати Святу землю й сусідні країни. Друга подорож Терлецького на Близький Схід тривала близько півтора року, і шлях його мандрівки пролягав через такі більші зупинки: Мальта, Александрія, Каїр, Єрусалим, Бейрут, Дамаск, Смирна і Стамбул. У Єрусалимі Терлецького покликали надати медичну допомогу турецькому паші, правителеві міста. Після трьох місяців у Єрусалимі він перебрався до Бейруту, де знову залишився на декілька місяців. Там він знайшов собі друзів серед маронітів — сірійських християн, чия церква була об’єднана з Римом, і мав нагоду бути присутнім під час виборів маронітського патріарха. З Бейруту Терлецький надсилає поштою довгого листа (19 травня 1856 p.) до галицького вченого і громадського діяча о. Якова Головацького, в якому він описує деякі зі своїх подорожних переживань і виражає надію знайти постійний притулок серед руських співвітчизників[202]. Досягнувши Стамбулу, Терлецький перепливає на кораблі Чорне море і рушає вгору Дунаєм до Белграду. Тут навесні 1857 року він перетинає кордон Австрії. Його згадує Іван Головацький в листі з Відня (26 квітня 1857 р.) до свого брата Якова у Львові: “Недавно приїхав сюди отець Іполіт Терлецький, суміш поляка й українця у зовнішній православній, або радше грецькій формі”[203].
Бажання Терлецького оселитися в Галичині розладнав своєю забороною крайовий губернатор граф Агенор Голуховський, представник інтересів польської аристократії і переконаний противник українського національного відродження. Замість Галичини Терлецький переходить на український район північно-східної Угорщини — т. зв. Угорську Русь, знану тепер як Карпатська Україна або Закарпаття Там 1857 р. він вступає до Василіянського чину, приймаючи нове релігійне ім’я Володимира. Так колишній абат Іполіт Терлецький перетворився на о. Володимира Терлецького ЧСВВ (Чину Святого Василя Великого).
Ми не досить знаємо про обставини життя Терлецького в Австрії. 1858 року йому виповнилося 50, але він усе ще був міцний фізично і мав меткий розум. Йому доручили посаду ігумена Малоберезнинського, ще згодом — Краснобрідського василіянських монастирів. Але людині, яка багато подорожувала і звикла до таких великих столиць, як Париж і Рим, було затісно серед диких Карпатських гір. У листі до Якова Головацького Терлецький скаржився на брак новин і середовища, яке стимулювало би розум.[204] Час від часу він дописував до львівської газети “Слово”. Урізноманітнювали його життя поїздки до Галичини, що стали частішими після 1859 р., коли Голуховського було відкликано на посаду міністра кабінету у Відні.
Становище о. Володимира Терлецького залишалося нестійким. Ставлення Голуховського до нього було знаком ворожості з боку польської панівної верстви в Галичині, в очах якої Терлецький був ренегатом. Але так само не довіряли йому в колах греко-католицького дворянства, для якого людина такого походження і життєвого досвіду залишалась до певної міри загадкою. В тогочасних мемуарах можна надибати на свідчення задавненої підозри, що Терлецький був “Конрадом Валенродом” — тобто поляком, який діє замасковано, завдаючи шкоди доброму руському народові[205]. Його довге волосся, пишна борода й ряса на кшталт православної контрастували з поголеними обличчями і златинізованим одягом місцевого греко-католицького духовенства. Для Терлецького це було виразом його прихильності до християнства східного обряду, але його екзотичний вигляд викликав підозру і шокував багатьох[206]. Та завдяки своєму теплому й ніжному характерові він, як завжди, умів притягати до себе людей і зав’язувати дружбу. Він знайшов собі вірного друга в особі о. Олександра Духновича, закарпатського поета, педагога і національного “будителя”. Духнович написав поему на честь Терлецького, в якій висловлював бажання, щоб “руський богатир” міг знайти “дружбу і мир” у своєму притулку серед Карпатських гір[207].
Але мир не судився Терлецькому. Незабаром він опинився у центрі публічної дискусії, пов’язаної з. пуристським, або т. зв. “обрядовим” рухом. Це була кампанія групи греко-католицьких священиків за очищення літургії й церковних звичаїв від усіх латинських нашарувань, які поступово вкралися від часів Брестської унії (1596 р.), а особливо — від Замостського синоду (1720 р.). Це була стара улюблена ідея Терлецького. Уже у свому “Слові русина...” він протестував проти забруднення обрядів католицької церкви східного обряду звичаями латинської церкви. Тепер він знову підніс це питання. Український церковний історик єпископ Юліян Пелеш, сучасник цих подій, називає Терлецького головним ініціатором обрядового руху у 1860-х роках[208]. Вплутавшись у цю дискусію, Терлецький дістав нову догану від Конгрегації пропаганди віри і застереження не роздувати незгоди між двома обрядами у Галичині[209]. Його зверхники порадили йому повернутися в монастир на Закарпаття.
Немає жодних підстав сумніватися у тому, що Терлецький щиро прагнув провести решту свого життя серед співвітчизників в Австрії. Та події, вийшовши з-під його контролю, надали його життю цілковито нового напрямку[210]. 1867 р. австро-угорський компроміс перетворив Угорщину на самоврядну державу. Будапештський уряд і шовіністична мадярська панівна верства негайно вдалися до політики репресій і мадяризації національних меншостей та полювання на справжніх або уявних панславістів. Закарпатські українці були найслабшими серед немадярських національностей Угорщини, а, отже, нараженими на найбільший тиск. Терлецький був надто підозрілою фігурою, щоб не привернути увагу угорської адміністрації. 1871 р. міністерство внутрішніх справ в Будапешті вимагало його переведення з Краснобродського василіянського до Мукачівського монастиря, до більшого міста, де за Терлецьким можна було б ближче наглядати. За шість місяців по тому на нього був поданий донос (ми не знаємо, хто був його автором), у якому його звинувачено у тому, що він таємний агент Росії. Єдиною підставою для звинувачення був той факт, що він одержував книжки з Росії. За це Терлецький був арештований. Його тримали в ув’язненні недовго, оскільки для формального звинувачення не було достатніх свідчень. Але після звільнення йому було наказано негайно покинути Угорщину[211]. Ця наруга мусила глибоко обурити Терлецького і підштовхнути його до радикального кроку. Він послав листа протесту до угорського міністра внутрішніх справ, у якому проголосив свою невинність. Але оскільки він зазнав несправедливих переслідувань, то, заявив Терлецький, він вважає за краще віддатися правосуддю своєї рідної країни, проти якої він справді скоїв злочин за часів своєї молодості. Одночасно він
