Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Тому паралелі між “Словом русина...” і програмою Кирило-Мефодіївського братства повинні пояснюватися тим, що обидва твори були закорінені у загальному дусі цієї доби. Ідеї есхатологічного, релігійного, демократично-народницького, націоналістичного і панславістичного федеративного характеру “ширяли у повітрі” в усіх східноєвропейських країнах в половині XIX ст. Коли приблизно у той же самий час були сформульовані перші модерні українські політичні програми, вони неодмінно мали обіймати інтелектуальні елементи і витворити їхній синтез відповідно до потреб конкретної української ситуації. Сильну відповідність між формулюваннями кирило-мефодіївців і Терлецького варто розглядати як симптом того, що та чи інша програма справді була адекватною відповіддю на той виклик, що кидала доба Крім цього, як Терлецький, так і Братство зазнало впливу писань польських романтиків, які правили обом за модель. Як стверджував біограф Костомарова, “нема ніякого сумніву, що на Костомарова, Гулака, Шевченка, Білозерського, Савича та інших членів гуртка мала великий вплив польська політична думка, польські нелегальні організації й писання польських поетів і публіцистів”[244]. Терлецький черпав натхнення з того самого джерела, і цим фактом можна пояснити відповідність між його ідеями та ідеями кирило-мефодіївців. І це було неабияким досягненням Терлецького самотужки витворити синтез, який витримує порівняння з тим синтезом, що виник унаслідок колективного обговорення серед блискучої групи українських інтелектуалів у Києві.

Історичні долі цих двох програм, однак, були зовсім не схожі між собою. Кирило-мефодіївське братство існувало лише недовгий час, заки було придушене російським урядом, і його оригінальні документи зникли з поля зору аж до падіння царського режиму. Проте “ідеї Братства стали гаслом усіх українських “будителів”[245]. Без перебільшення можна стверджувати, що Кирило-Мефодіївська програма, з її пізнішими ревізіями і доповненнями, послужила ідеологічним наріжним каменем українського національного руху всієї другої половини XIX і початку XX ст., аж до революції 1917 р. Це сталося в першу чергу завдяки могутньому впливу Шевченкової поезії, а також через особистий вплив декількох колишніх членів Братства, таких як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Василь Білозерський, які після свого повернення із заслання стали головними дійовими особами українського руху у 1860-ті роки і спромоглися передати свої провідні ідеї наступному поколінню.

Терлецькому було відмовлено у такій конструктивній історичній ролі. Можна було очікувати, що його програма 1849 р., внаслідок її сильних уніатських тенденцій особливо сподобається греко-католицьким українцям в Галичині. Франко стверджує, що брошура “Слово русина... “була значно розширена в Галичині і пильно читана давнійшими генераціями наших інтелігентів”[246]. Але він додає, що у його (Франковий) час робота Терлецького і сама його особа були фактично забуті. Ці слова можна застосувати й сьогодні. Насправді деяким переконливо і красномовно сформульованим у “Слові русина...” ідеям судилося відродитися пізніше, довівши живучість думки Терлецького. Наприклад, думка, що українці є слов’янською нацією, повністю відмінною від поляків і росіян, і що Україна, а не Росія, є легітимним спадкоємцем Київської Русі, є основоположними для ідеології новітнього українського націоналізму. Переконання в історичній місії уніатської церкви міцно вкорінилося серед українських католиків східного обряду, хоча, зрозуміло, цей погляд відкидають українці інших віросповідань. Декілька років тому українська діаспора у західних країнах була збуджена закликом до утворення українського патріархату. Але всі ці випадки відродження ідей, які первісно висував Терлецький, відбулися без найменшого знання про його особу і про його працю. Іполіт Терлецький залишається забутою постаттю новітньої української інтелектуальної історії.

Як можна пояснити такий чудернацький стан справ? На відміну від виробленої гуртом кирило-мефодіївської програми, “Слово русина...” було роботою індивіда. Терлецькому ніколи не бракувало особистих друзів, але він не мав учнів. Змінами релігійних і політичних прапорів і поверненням до Росії у 1872 р., він, за словами Франка, завдав “брехню всім своїм давнійшим ідеям, висловленим... у брошурі з р. 1849 р.”[247]. Українська громадськість відплатила за цей, як вона вважала, акт зради, викинувши Терлецького зі своєї колективної пам’яті і прирікши його на забуття.

КОЗАЦЬКИЙ ПРОЕКТ МІХАЛА ЧАЙКОВСЬКОГО ПІД ЧАС КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ: АНАЛІЗ ІДЕЙ{71}

Польська меншість на Правобережній Україні є недостатньо дослідженою суспільною верствою, оскільки з погляду і польської, і української історичної науки (в їхньому традиційному розумінні) це маргінальна група, що не вписується у перспективу обох національних історій. Проте ця група справила помітний вплив на розвиток новітньої України. А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України — концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов’язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, — ця група заслуговує нашої поновної уваги.

Вячеслав Липинський, який теж походив із цієї верстви, розрізняв серед правобережних поляків XIX ст. три не те щоб формальні партії, а напрямки чи ідейні течії. Першу течію становили лоялісти або угодорці, які прихильно ставилися до російського імперського режиму. Протягом більшої частини XIX ст. імперська Росія не проводила політики етнічного націоналізму: у цій імперській державі серед її еліти знаходимо людей різного походження, не лише православного віросповідання, але також значний контингент, наприклад, німецьких лютеранських чи польських католицьких аристократів. Доки вони зберігали лояльність до династії Романових, їх визнавали частиною “естеблішменту”. Другим напрямком був польський націоналізм — групи, які ставили за мету відновлення Речі Посполитої в передподілових кордонах. І, нарешті, третій, за Липинським найцікавіший для нашого дослідження напрям — українофільство.

Проте ці напрямки не завжди можна чітко розмежувати. Наприклад, письменник Генрик Ржевуський, брат жінки Бальзака, римо-католик за релігією й поляк за національністю, був водночас політично лояльним до російської монархії і місцевим патріотом-українофілом. Якщо говорити про пізніші часи, то польський журнал “Kultura” (“Культура”) в Парижі опублікував у своєму додатку “Zeszyty Historyczne” (“Історичні зошити”) спогади Генрика Юзевського, який у міжвоєнну добу понад десять років обіймав посаду волинського воєводи. Він був пілсудчиком, і тому, звичайно, переконаним польським націоналістом, але народився в Києві (десь у 1890-ті роки) і короткий час перебував на посаді товариша міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. У написаних згодом спогадах Юзевський (що пережив другу світову війну, був репресований польським комуністичним режимом, а потім звільнений) відкриває, крім польського націоналізму, виразні українофільські тенденції.

Підгрунтям цих українофільських симпатій було те, що ми можемо назвати “Landespatriotismus” (територіальний патріотизм). Починаючи з 20–30-х років XIX ст. зустрічаємо багато виявів такої постави, зокрема, т. зв.