Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Він знайшов притулок у Кракові, на той час — вільному місті під спільним протекторатом трьох розборчих сил. Терлецький поновив свої медичні студії у Краківському університеті й 1839 р. одержав звання доктора. Наступного року він одружився з дочкою професора класичних мов, Анною Шугт, знаною як поетеса. Але мрії Іполіта про родинне щастя і нормальну професійну кар’єру невдовзі розбилися вщент. 1836 р. його молода жінка померла під час пологів. Того самого року австрійський уряд вигнав польських емігрантів із Галичини і Кракова. Полишивши свого сина-немовля під опікою бабусі й дідуся, він сів у Трієсті на корабель, що вирушав до Марселя. Він прямував до Франції — пристані польських вигнанців.
Терлецький оселився у Монпельє. Втрата всього, що було йому дороге, і раптове перенесення до чужої країни спричинили глибоку депресію. Досі він був байдужим до релігії, але тепер пережив навернення, став ревним католиком і почав задумуватись над прийняттям священицького сану. Як він писав у своїх спогадах, “уже в цей час якесь внутрішнє, невизначене почуття тягло мене до східного обряду”[185]. Терлецький вирішив присвятити своє життя ідеї унії християн східного обряду, особливо — православних українців, із католицькою церквою. Та перш ніж вдатися до цього великого задуму, він, проте, захотів підтвердити свій медичний ступінь. Терлецький записався на медичний факультет у Монпельє і 1838 р. одержав другий, цього разу французький докторат. Він також навідувався до Парижу, де його було представлено князеві Адамові Чарторийському, “некоронованому королю польської еміграції”. Він познайомився з французьким ліберально-католицьким політиком графом Монталамбером і заприязнився з поетами Адамом Міцкевичем і Богданом Залеським. Терлецький особливо прихилився до останнього, оскільки Залеський народився на Україні і був представником “української школи” у польській літературі. Але ці світські зв’язки не відвернули Терлецького від його духовного покликання. Після короткочасної медичної практики у Франції він 1839 р. поїхав до Риму. Йому лише недавно виповнилося тридцять років.
У Римі Іполіт Терлецький приєднався до “змартвихвстанців” — недавно заснованого польського релігійного ордену. Він узявся до студій із теології, був висвячений на священика у 1842 р. і наступного року здобув ступінь доктора богослов’я. Обрання 1846 р. Пія IX, який мав репутацію ліберала, здавалося, вказувало на початок нової ери у політиці Ватікану. Терлецький відчув, що настав його час. 1846 р. він подав на розгляд папі меморандум у справі унії двох церков. Папа прочитав цього документа і зацікавився ним. Він дав Терлецькому декілька приватних аудієнцій. Можна лише дивуватися удачі Терлецького, а також його незвичайному хистові переконувати, що дало змогу йому, простому молодому церковнослужителеві, оминувши усталену ієрархію, вийти на прямий зв’язок із папою римським.
Головними пунктами меморандуму Терлецького були[186]: об’єднані з Римом східні церкви повинні мати такі самі привілеї та почесті, що й католицька церква латинського обряду; має бути збережена непорушність їхніх обрядів і ритуалів, і східно-католицькі церкви повинні бути постійно представлені у колегії кардиналів; усі латинські місії серед православних повинні бути зліквідовані й місіонерська робота доручена лише уніатам, представникам тієї самої національності й того самого обряду, що й відповідні православні громади. Четвертий пункт цього меморандуму стверджував, що “повинен бути створений русько-слов’янський [тобто українсько-католицький] патріархат на правах інших [уніатських] патріарших престолів”; руський патріарх мав би бути також зроблений кардиналом[187]. На завершення Терлецький попросив для себе милостивого дозволу повернутися до обряду своїх предків, щоб успішніше посвятити себе своєму завданню унії. Реакція папи на пропозиції Терлецького була якнайприхильніша. Папа негайно ж вдовольнив його особисте прохання. Одним із результатів навернення Терлецького з латинського на уніатського священика був кінець його пов’язання з орденом змартвихвстанців.
За ініціативою Терлецького у Римі було засновано Східне товариство унії церков. Воно мало включати у себе духовних та впливових світських осіб і повинно було служити платформою для запропонованої унійної акції. Підготовчі збори відбулися у резиденції княгині Зінаїди Волконської, російської емігрантки, наверненої у католицтво. Княгиня Волконська виявила живий інтерес до планів Терлецького і помагала йому фінансово у скрутні моменти[188]. Патроном Товариства був французький місіонер єпископ Люке (Lucquet), який перед тим повернувся з Індії. Східне товариство формально зорганізовано 1 липня 1847 р. Кардинал Франзоні, префект Конгрегації поширення віри, був обраний президентом, а Терлецький став секретарем. Схвалення Товариства, отже й праці Терлецького бачимо в енцикліці Пія IX “In supremi Petri apostoli sede”{70} датованій 6 січня 1848 p. Енцикліка окремо згадувала Східне товариство. Як і слід було сподіватися, енцикліка не дістала жодної прихильної відповіді з боку православних.
Зразу ж після заснування Східного товариства Терлецький вирушає у паломництво до Святої землі. Метою подорожі було познайомитися з становищем християнських громад на Близькому Сході. Мабуть, саме з цього приводу йому надали титулу “апостольського місіонера”. Після короткого відвідання Єрусалиму Терлецький зупинився на два місяці в Стамбулі. Його провідником там був старий товариш по зброї з Волинського кавалерійського полку Міхал Чайковський, плідний автор історичних романів про українських козаків, а на той час — головний політичний агент князя Чарторийського в Османській імперії. Вертаючись назад, Терлецький обрав сухопутний маршрут. У Белграді він мав зустріч із князем Александром Караджорджевічем, правителем Сербії.
Повернувшись до Риму у березні 1848 р., Терлецький застав Східне товариство у дрімотному стані, що його спричинила відустність самого Терлецького та від’їзд єпископа Люке, який був призначений нунцієм до Швейцарії. Тоді якраз був “божевільний рік”, коли майже увесь континент охопили революційні повстання. Не зважаючи на сильну переобтяженість, Пій IX знову надав Терлецькому декілька милостивих аудієнцій. Під час однієї з них Пій IX сказав Терлецькому: “Призначу вам [католикам русько-слов’янського обряду] кардинала, призначу окремого патріарха”[189]. Папа наказав Терлецькому подати нову версію свого меморандуму. Вона була надрукована в обмеженій кількості відбитків, разом із думками чотирьох церковних високопоставлених сановників. Вся справа велася на суворо конфіденційній основі, і сам Терлецький міг лише мигцем побачити віддрукований текст меморандуму. Пропозиції Терлецького мав розглянути комітет із семи кардиналів, який до 17 листопада повинен був сформулювати певні рекомендації. Але роботу комісії перервали вибух революційних зворушень у Римі в листопаді 1848 р. та втеча Пія IX й курії з Вічного міста.
Терлецький одержав розпорядження від Конгрегації поширення віри скористатися з цієї вимушеної перерви,
