💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Наука, Освіта » Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький

Читаємо онлайн Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
рацію, коли, як польський патріот, намагався не допустити до заснування університету в Києві; йому залежало на тому, щоб три правобережні губернії — Волинську, Подільську й Київську — включити до Віленської учбової округи й таким чином закріпити польську культурну гегемонію на цій території. І цього йому пощастило досягти з активною допомогою українця Каразина. Але як розуміти мотиви поведінки останнього? Ясно, що він керувався не загальноукраїнськими інтересами, а виключно інтересами своєї рідної Слобожанщини. Якби Лавріненко був знайомий зі статтею Флинна, він, мабуть, мусів би зревізувати свою тезу стосовно української національної свідомости Каразина.

Інший американський історик, Франк Фаднер, присвятив увагу Каразинові у своїй розвідці про розвиток російського панславізму[173]. Підо враженням протитурецького повстання в Сербії, що почалося в 1804 році, Каразин звернувся до Олександра I з меморіялом, в якому пропонував створення слов’янської держави на Балканах під російським протекторатом та з членом династії Романових як володарем. Ця Каразинова ініціятива пояснюється, мабуть, його балканським походженням і родинною традицією. Про цю справу говорить і Лавріненко, але інтерпретує її дивовижно. На його думку, “суперечив проект Каразина апетитам Російської імперії зайняти панівне місце Туреччини на Балканах” (стор. 170). Але факти, що він їх сам наводить, свідчать радше про щось зовсім протилежне. А втім, праця Лавріненка була б виграла від зіставлення його висновків з тими, що до них прийшов американський дослідник.

Далі хочемо вказати на капітальну монографію українського ученого Юрія Луцького{66} “Між Гоголем і Шевченком”, писану по-англійському, перша частина якої дає найгрунтовнішу до цього часу аналізу українського культурного відродження першої половини XIX ст.[174]. Можна тільки дивуватися, як Лавріненко міг поминути цю працю, якої не має права не знати жоден студійник історії української культури й суспільно-політичної думки тієї епохи. У зв’язку з заходами над створенням Харківського університету Луцький стверджує, що “Каразин пізніше не виявляв ніякої симпатії до українського літературного руху”, він цитує уривок з його листа до російського історика Погодіна 1842 року, в якому мовиться, що українські писання “всім надоїли” (стор. 58). Ця документальна інформація спростовує Лавріненкову інтерпретацію, згідно з якою Каразин був романтиком і національно свідомим українським патріотом.

У слід за цим згадаємо дві англомовні книжки, які, щоправда, не стосуються безпосередньо Каразина й харківського культурного центру, але мають близьке відношення до проблем, яких торкається Лавріненко. Це велика біографія Сперанського, написана Марком Раєфом, та монографія Николая Рязановського про політику “офіційної народности” за володарювання царя Миколи I[175]. Знайомство з цими поважними працями, можливо, охоронило б нашого автора від різних непорозумінь у трактуванні російської історії того часу, наприклад, від намагання з легкої руки “українізувати” Сперанського на тій хиткій основі, що його дід буцімто походив з України (стор. 7, 21). Але в дійсності Михайло Сперанський був сином сільського священика з Владимірської губернії, себто центрального району етнічної Росії, і в його житті та громадській діяльності нема найменшого натяку на якийсь зв’язок з Україною й українством.

Чергова проблема, на якій доведеться зупинитися дещо довше, це визначення типу суспільно-політичного устрою царської Росії. Це питання надзвичайно важливе з історичного погляду; як покажеться далі, воно має теж актуальні політичні аспекти. Отож, Лавріненко твердить, що “Російська імперія... стала другим після Еспанії XVI століття клясичним зразком, архетипом деспотичної февдальної багатонаціональної держави з її абсолютним самодержавієм, догматизмом, терористичною інквізицією і централізмом” (стор. 28). Він характеризує Росію як “февдальне самодержавіє” або “самодержавний февдалізм”, російські поміщики в його розумінні “февдали”. Такі означення в Лавріненка не випадкові, бо вживає він їх послідовно, вони зустрічаються сливе чи не на кожній другій сторінці книжки.

У радянській історіографії панує концепція, згідно з якою в Росії, аж до скасування кріпацтва і т. зв. буржуазних реформ 1860-их років, існував февдальний лад. Як бачимо, цю концепцію поділяє й Лавріненко. А втім, західні учені, за винятком марксистів, заперечують тезу про наявність февдалізму в Росії. Розв’язка цієї контроверсії залежить, очевидно, від дефініції поняття “февдалізм”.

Марксистська філософія історії розглядає февдалізм як соціяльно-економічну формацію, що її основною прикметою є кріпосницькі відносини. Февдалізм становить один із щаблів у розвитку людства, через які з закономірною неминучістю, хоч і в різні часи, проходять усі народи. Ті щаблі — це первісно-общинна, рабовласницька, капіталістична й соціялістична формація. Зате немарксистські історики й соціологи відкидають таку детерміністичну й однолінеарну схему світової історії. Зокрема щодо февдалізму, вони вважають його не за універсальне, загальнолюдське явище, але за лад, притаманний у “чистому” вигляді тільки західньоевропейському середньовіччю, приблизно від IX до XIII віку н. е. У позаевропейському світі надибуємо іноді певні февдальні тенденції, які, проте, не визріли. Виняток становить Японія, єдина країна Сходу, що спонтанно витворила в себе устрій, дуже схожий на європейський февдалізм[176].

Основною прикметою февдалізму, в немарксистському розумінні цього поняття, є не кріпосництво, але т. зв. ленна система Бо різні форми підданства селян та їх експлуатації великими землевласниками часто існували в історії людства без февдальних політичних установлень. Визначний сучасний американський медієвіст, Джозеф Стреєр, вичисляє такі три характеристичні риси февдального ладу. По-перше, роздріблення політичної влади на багато малих територіальних одиниць, під зверхністю місцевих сеньйорів. По-друге, затертя грані між сферами публічного і приватного права, наділення приватного землеволодіння публічними (адміністративними чи судовими) повноваженнями і, навпаки, трактування публічної влади як приватної чи родової власности, що успадковується, розподіляється між спадкоємцями, продається й купується, заставляється тощо. По-третє, своєрідна військова система, в якій військова служба становить не громадянську повинність, а індивідуальне зобов’язання, що витікає з окремих домовлень між володарями та воїнами-лицарями (у первісному значенні, тяжкоозброєними вершниками); взамін на зобов’язання щодо військової служби в узгіднених розмірах (наприклад, упродовж певної кількости днів у році) лицар отримує від сюзерена “бенефіцій”, “ленно”, звичайно в формі земельного наділу або й інших угідь і привілеїв. Цей зв’язок між сюзеренами й лицарями, відомий під назвою “васалітету”, веде до витворення складного, ієрархічного плетива взаємозобов’язань і взаємозалежностей та супроводжується специфічним лицарсько-февдальним етосом[177].

З погляду цієї немарксистської концепції, говорити про “централізовану, деспотичну февдальну державу”, як це чинить Лавріненко, — це явна суперечність. Бо державна влада при февдалізмі відзначалася якраз крайньою децентралізцією й через це не могла бути деспотичною. Абсолютні, централізовані монархії з бюрократичним управлінням та постійними арміями, які виникли за пізнього середньовіччя та раннього періоду нових часів, були гробокопателями февдалізму.

У науково-популярній і пропагандивній літературі марксизму поняття “февдалізм”, “февдали” правлять за синонім усього, що відстале, реакційне, гнобительське. Саме з такою лайливою інтонацією користується ними й Лавріненко. Тим часом немарксистські

Відгуки про книгу Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: