Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

додні свята вже опівночі йшла за місто, у поле й ліс, по зелені гілки й квіти, аби до ранку прикрасити ними свої оселі й інші будинки, одне слово, щоб принести розквітлу на природі весну до кам'яного міста. І цілий день потім панували веселощі довкруг великого дерева, посадженого на честь богині квітів — Флори.

У середньовіччя це свято набуло дещо іншого характеру. Тепер зеленими гілками почали прикрашати храми, складаючи вдячні молитви Творцеві за те, що сподобив знову побачити радісну пору весняного оновлення.

В Англії особливо урочисто це свято, що прийшло разом із запровадженням християнства, почали відзначати за правління Генріха VIII. Щорічно першого травня король і королева з усіма придворними, а також кардиналом полишали міські палаци й вирушали за місто по перші весняні квіти. Приблизно в цей час виник звичай саджати по селах, а то й містах травневе дерево перед будинком найкращої дівчини і проголошувати її «весняною королевою» або «королевою травня».

Це свято згодом набуло такої популярності, що кожна гарна дівчина палко мріяла стати «весняною королевою».

У чарівному вірші англійського поета А. Теннісона знаходимо відгомін цього щемкого очікування.

Дівчина звертається до матері і просить напередодні свята:

«Розбуди мене рано, матусю,

Тільки сонечко в небі сяйне,

Королевою травня, я знаю,

Оберуть вони завтра мене!

Розбуди ж, розбуди! З нетерпінням Я чекаю щасливую мить,

Королевою травня, я знаю,

Кожна дівчина маревно снить.

Сон міцний мій, сама я не встану,

Заклинаю — поклич голосніш,

Королевою травня, я знаю,

Бути завтра напевне мені!

Ще багато вінків доведеться Звити зранку, і їх піднесуть Королеві весни, тож прохаю:

Розбуди, розбуди — не забудь!»

Минають роки, героїня зазнає важких незгод, але і в найтяжчу хвилину життя спогад про той день для неї найдорожчий, і вона знову звертається до матері:

«Гарно в травні було, моя рідна —

Спогад радісний в душу сяйне:

Королевою травня, збулося!

Посадили у квітах мене.

На галявині в зелі веснянім

Танцювали ми довго тоді,

Поки місяць дахи не посріблив Й наші голови, вщерть молоді».

Та поволі цей своєрідний старовинний звичай із проникненням у народні маси духу меркантильності й наживи почав забуватися і, можливо, зовсім би зник, якби його не відновив і не запровадив у школах знаменитий англійський мислитель Джон Рескін. Завдяки його ініціативі свято «весняної королеви» почали відзначати у всіх дівочих школах Англії та Ірландії. Воно зазнало деяких змін, так, «королеву» тепер обирають не лише за її рідкісну красу, але й за повагу й любов до неї з боку подруг, а також успіхи в науках.

Ось як, наприклад, святкують цей день в Уайтлендському коледжі, школі для дівчат, майбутніх педагогів.

Вже з раннього ранку церква школи, двір і всі кімнати прикрашені квітами, що їх надіслали з усіх кінців Англії колишні вихованці. Учениці, співаючи: «Як довкруг чарівно й весело...», урочистою процесією заходять до церкви. «Королева» вже ними обрана, але її ім'я зберігається поки що в таємниці.

Під час співу з'являється минулорічна «весняна королева». Це її останній день царювання. Вона у вінку з квітів, в уборі, що запроваджений для цього свята, з хрестом. Радісно вітає подруг, а ті, вилаштувавшись у два ряди, тримаючи в руках гірлянди, пропускають її під цією аркою на призначене для неї місце. Ще кілька хвилин, ще кілька акордів — і її річному царюванню настане край.

Тоді королева подякує своїм вірнопідданим, не забуде при цьому відзначити їхні видатні заслуги й людські риси, а одна з найближчих подруг зніме з неї зав'ялий королівський вінець-вінок, замінить його вінком із квітів весняної незабудки. Щоб запам'ятала довіку цей рік, коли була визнана «весняною королевою» за свою доброчесність, людяність і красу.

За якусь хвилину оголошується ім'я нової обраниці.

Нова «королева» під схвальні й захоплені вигуки урочисто сідає на трон. Подруги проходять перед нею, вітаючи, і одержують з її рук нагороди — твори Д. Рескіна в прекрасній оправі. Приймаючи наго-роди-подарунки, подруги цілують руку своїй «королеві».

Але ще значно раніше, до запровадження цих свят, незабудка в Англії відігравала помітну роль в житті деяких знатних осіб. Розповідають, що Генріх Аанкастер в 1405 році обрав цю квітку своєю емблемою і, перебуваючи у вигнанні, помістив її в ланцюг ордена Підв'язки з написом: «Souvenez-vous de шоі» («Не забудьте мене»). Таким чином, як троянда — історична квітка дому Йорка, а лілія — Стюартів і Бурбонів, фіалка — для Наполеонів, так і незабудка — геральдична ознака Ланкастерів.

За іншими даними, першим, хто в Англії обрав незабудку своїм символом, був один із Плантагенетів: закоханий в дружину герцога Бретонського, він обмінявся з нею цією квіткою на знак взаємного кохання.

Як емблема пам'ятної події незабудка пов'язана з іменем лорда Скельса, брата дружини Генріха IV, Єлизавети Вудвілл. Йому після перемоги над одним бургундським лицарем у придворному турнірі дами піднесли золотий ланцюг, прикрашений синіми квітками з емалі, на пам'ять про його виняткову хоробрість.

Непояснимо, але факт: іноді безліч цих квітів виростає на місці масових поховань. В Англії, як і в деяких інших країнах, вважають, що то нагадування покійних про себе. Міс Пратт, описуючи битву під Ватерлоо, між іншим зазначає, Що вже наступного року після баталії поле, де полягли англійці, вкрили незабудки, немов застерігаючи: «Не забувайте своїх вірних синів і братів, які поклали за вас голови!»

А відомий французький письменник Гектор Мало, учасник Кримської кампанії, розповідає про такий випадок.

Це сталося в день битви під Альмою й Інкерманом. Ідучи в атаку на майже неприступні укріплення і думаючи, що сьогодні, можливо, помре, він, водночас, згадав: дружина цього дня — іменинниця. Яке то було б щастя — привітати її.

І раптом біля своїх ніг у вогкій траншеї, якою рухались солдати, помітив цілу смугу прекрасних розквітлих незабудок. Забувши про небезпеку, нахиляється й починає їх рвати. Цієї ж миті над головою лунає жахливий свист та шипіння, на нього рясно сиплеться вивергнута земля.

Підводиться, бачить своїх товаришів убитими або жахливо скаліченими. То був залп картечі з російських батарей. Коли б не нагнувся, думаючи про дружину й квіти,— загинув би, як і його товариші...

У Франції незабудці присвячували свої вірші чимало поетів, та, здається, найбільш проникливо пише про неї Аіше Martin у своїх листах до Софії (Lettres a Sophie):

«Pour exprimer l'amour ces fleurs