Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький
— Мамо, мамо, куди ж ти послала мене? Там все із криги: і квіти, і дерева, і навіть душі жінок. Вони не в змозі не те, що любити, а навіть захоплюватись. Така байдужість заслуговує покари!..
І в гніві від свого безсилля він заплакав.
А Венера, й собі обурена такою не властивою жінкам бездушністю, відповіла:
— Правда твоя, мій сину, заспокойся і не сумуй, ці байдужі істоти не варті бути жінками, нехай же віднині вони зійдуть на землю й перетворяться на квіти!»
І ось саме ці чарівні, але бездушні створіння стали камеліями. Білі, рожеві, яскраво-червоні — прекрасні — вони позбавлені запаху та ніжності...
Камелія — квітка японська і називається тут «абу-цубах», а в Китаї — «сон-цфа» — «гірський чай». Батьківщина ід — острови Кіу-сіу, Сікоко та деякі провінції острова Ніпон, де вона росте у вигляді великого куща або деревця навіть при низькій температурі в горах на висоті понад 800 футів над рівнем моря і сягає 10 — 20 футів.
Покриті чудесним вічнозеленим листям гілки камелії використовують в Японії за народним звичаєм упродовж року для прикрашання могил. Коли ж настає пора цвітіння, то в японських храмах влаштовують свято ліхтариків.
Тоді всі могили покриваються квітучими гілками камелії й протягом ночі освітлюються маленькими ліхтарями. Свято триває кілька днів, у міста привозять із сільських місцевостей розквітлі дерева камелій, як у нас на Різдво ялинки, і продають на ринках. Це стає значним джерелом селянських прибутків.
Подібне відбувається в окремих містах півдня Німеччини, особливо на Рейні, тут у день пам'яті померлих (2 листопада) могили на кладовищах з настанням ночі теж освітлюють свічками й прикрашають квітами. Цікаво, як цей давній східний звичай, мета якого що тут, що там — однакова, перейшов у Європу?
Дерева й кущі камелії садять у Японії в гаях довкола храмів, у Садах багатих людей, і коли настає пора цвітіння, видовище тисяч, немов із воску виліплених яскраво-червоних, чисто-білих, рожевих, строкатих квітів — неможливо описати. Особливо ж своєрідні дерева, на яких щеплено різні сорти, в чому японці — великі майстри. Ці камелії розквітають пізніше, але цвітуть значно довше.
Камелія — улюблена квітка не лише в Японії, а й у Китаї. А тому між цими двома країнами відбувається постійний обмін і торгівля новими сортами, її вирощуванням захоплюються не тільки спеціалісти-садівники, а й різноманітний люд.
Поширенню й розвитку сортів камелії в цих країнах сприяє також мода (як і всюди) на забарвлення і форму квітів: то всі захоплюються яскраво-червоними, то великими білими, то дрібнішими і Тому подібне.
Проте камелія культивується тут не лише заради квітів, але й задля супутних продуктів. З її насіння добувають олію, котра, в суміші з оліями лавра й герані, входить до найтонших японських помад. Відваром листя, якому притаманний чудесний запах, миють голову — це надає волоссю чудового блиску й шовковистості, що, переважно, характерно для японок. Із коріння камелії виготовляють ліки від кривавого поносу. А саме дерево придатне для різьблення дрібних статуеток, інших предметів народного промислу — в чому великі майстри і китайці, і японці. Нарешті, старі дерева використовують на паливо, наприклад, у південних провінціях Японії, зокрема, в Нагасакі.
До Європи камелію в 1738 році завіз монах-єзуїт Йосип Камель, будучи на той час місіонером на Філіппінських островах. Від його імені й походить назва рослини.
Привезені ним два перших екземпляри камелії купив лорд Петре. Він віддав дорогоцінні рослини у свою теплицю в Сорнден-Холл, проте його садівник, не знаючи умов, в яких вони могли б рости, помістив їх у надто тепле приміщення, й ті загинули. Вражений невдачею, садівник Джон Гордон вирішив, одначе, хоч би там що, а роздобути цю квітку й спробувати для неї інші умови. Його бажання здійснилося в 1740 році. Цього разу камелію посадили в холодну оранжерею — наслідок був блискучий. Рослина не лише добре прижилась, а й зацвіла. То була чайна камелія, пахучі квіти якої змішують з чаєм для підсилення аромату.
За іншою версією, привезені Камелем кущі камелії подарували дружині іспанського короля Фердінанда V, й та була в захопленні від них. Вона одразу ж передала їх досвідченому садівникові свого заміського палацу Буен-Ретіро й звеліла докласти всіх зусиль, щоб зберегти і виростити ці квіти.
І незабаром справді сади Буен-Ретіро заповнились кущами камелії, що являла собою в пору цвітіння дивовижну картину.
Король і королева ревно оберігали свою реліквію, суворо забороняючи вивозити її за межі парку. Так само чинили і їхні наступники, й чарівна квітка, понад шістдесят років перебуваючи у двірцевих садах Іспанії, для сусідніх країн залишалась невідомою.
Лиш наприкінці XVII століття Європа належно поцінувала екзотичну рослину. Це сталося після того, як австрійська імператриця Марія-Тереза уперше побачила білу, мов срібло, декоративну камелію. Квітка невимовно сподобалась. Її негайно передали в оранжереї, де вона швидко розрослась.
Далі — бельгієць Ван-Кассель, засновник Королівського товариства землеробства в Генті, незвіданими шляхами діставши рослину, довго приховував і оберігав свій скарб у величезній, занадто жаркій теплиці — тут вона й пропала.
Щасливішим експериментатором став інший бельгійський садівник — Ван-Вестен. Придбавши срібну камелію, він дочекався її цвітіння.
Минуло небагато часу, і квіти японської камелії захопили багатьох садівниів, кожен намагався стати володарем дивовижної рослини, внаслідок чого за один живець якого-небудь сорту люди платили великі гроші. Серед таких любителів особливо виділявся багатий бу-лочник із Гента — Мортьє.
Він скупив усі рослини, які тільки міг. Ретельно вивчаючи й застосовуючи найкращі методи щеплення, Мортьє одержав кілька надзвичайно красивих гібридів камелії, серед яких особливо виділявся рожевий варіант із назвою «Maiden blush» — «Дівоча кров».
З цього часу Гент перетворився на постачальника камелії для усієї Європи, й залишався ним упродовж п'ятдесяти років.
Загальне захоплення чарівною квіткою не поминуло уваги й літераторів. Так, бельгійський поет Норберт Корнеліссен написав у 1820 році казку, що мала грайливу назву «De fatis Cameliae japonicae lusus poeticus» («Про долю Камелії в Європі — поетичний жарт»).
Дія відбувається на Олімпі, де боги, звісно, відзначалися не меншою вразливістю у своїх захопленнях, аніж прості смертні. Якось Амур, пустуючи, вдався до пересудів про свою матір Венеру, і та, у великому гніві, наказала Граціям, нянькам бога кохання, покарати його різками з троянди. Нехай, сказала вона, у нього надовше залишиться спогад про його недоречну балакучість.
Дізнавшись про небезпеку, Амур стрімголов кинувся до богині Флори, благаючи якщо не зовсім позбавити ганебної покари, то хоч зробити так, аби вона