Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Цей сорт в Європу завезений пізно — в 1788 році. Пахучі квіти білої півонії бояться води, тому, якщо її не захищати від дощів, вони' швидко загнивають.

Щодо китайських сортів, вони відомі ще і як деревоподібні, оскільки їхні стебла дерев'яніють з часом. Про їхнє походження китайські хроністи розходяться в думках. Одні стверджують, що ці півонії культивували із звичайних, трав'янистих, інші — що вони походять із північного Китаю, а вже звідти поширились по всій Піднебесній імперії.

Розмножується така півонія насінням, дає численні різновиди, гарно пахне й високо поціновується.

На жаль, у нас більшість із тих сортів не приживаються, вони надзвичайно ніжні, й вирощувати їх у відкритому грунті дуже важко. Коли деякі з них привезли в Париж, відомий французький садівник Нуазетт платив за кожну таку рослину понад півтори тисячі франків, проте успіху не мав.

Квітка незворушності, улюблениця Маргарити Готьє — камелія

Чудесна формою й красою своїх, немовби з воску виліплених, пелюсток, гладенького темно-зеленого товстого листя, камелія все ж має вигляд штучно виготовленої, мертвої рослини.

Вона приваблює й відштовхує водночас.

Її вважають красивою бездушною квіткою — виразником холодних і черствих почуттів, символом прекрасних, але безсердечних жінок, котрі, не кохаючи, знаджують і гублять юнаків.

Однак символ цей аж ніяк не випливає із самої назви квітки, така слава утвердилась за нею після того, як побачив світ відомий роман О. Дюма-сина «Дама з камеліями».

Хто не читав у молоді роки цього чарівного твору, не захоплювався головною героїнею — Маргаритою Готьє, її самопожертвою, коли, глибоко люблячи, вона вирішує розлучитися з коханим юнаком заради його майбутнього, поступаючись благанням старого батька.

Важка хвороба героїні, пристрасне бажання хоч один раз перед смертю поглянути на коханого справляють на читача разюче враження. Тим більше, що в основу оповіді, як стало відомо, покладено реальні події, в яких наша квітка відігравала не останню роль.

Справжнє ім'я Маргарити Готьє — Марі Дюплессі. То була справжня красуня, котрою захоплювався весь Париж, і навіть люди, не знайомі з нею особисто, пізнавали її за букетом чудесних камелій, без якого вона ніколи не з'являлася в дні театральних прем'єр.

Причому її камелії не завжди були однакового кольору. Двадцять п'ять днів на місяць вона носила білі квіти і п’ять днів — червоні. Чо-

му так — ніхто не знав, цю таємницю Марі Дюплессі забрала з собою в могилу...

Окрім камелій, Марі Дюплессі ніяких інших квітів не любила. Ними завжди були прикрашені всі її кімнати, особливо будуар.

Така постійна пристрасть дала підставу постачальниці квітів мадам Баржі назвати Дюплессі «La dame aux camelias» (дамою з камеліями). Згодом так називав її увесь світський Париж, а потім назва перейшла і до всіх багатих красивих парижанок, котрі спокушали юнаків.

Ці квіти не полишили Марі Дюплессі і після її смерті.

Коли вона померла, всю домовину вкрили камеліями. Своєрідність видовища так подіяла на парижан, особливо жінок, що протягом цілого року вони ще їздили на Монмартрське кладовище й прикрашали букетиками, вінками, цілими рослинами камелії могилу знаменитої красуні. А один з її друзів, що не зміг бути на похоронах, написав на честь померлої поезію й поклав на надгробок в обрамленні дивовижних червоних камелій.

Коли ж захоплення публіки новою модою почало потроху вщухати, Арман Дюваль, той самий юнак, безнадійне кохання до якого Марі Дюплессі не пережила, одужавши від потрясіння, викликаного передсмертним листом красуні, теж приніс їй ці квіти.

Проте ще тривалий час клопотом місцевого садівника, котрий мав суворе розпорядження і влітку, і взимку міняти зів'ялі квіти на свіжі, могила Дюплессі являла собою килим з камелій, з-під яких виднілась лиш невеличка мармурова плита з її ім'ям.

Серед постійних відвідувачів поховання, як стверджують, був і Олександр Дюма-син. А написаний ним зворушливий роман справив таке сильне враження на італійського композитора Верді, що він створив на основі його сюжету відому оперу «Травіата», вона й досі — одна з улюблених в усіх країнах.

Про виникнення камелії ми знаходимо у Мантегацца серед його казок про квіти своєрідне фантастичне оповідання.

«Одного разу бог кохання Амур, знудившись любов'ю богинь Олімпу та всіх земних жінок, звернувся до своєї матері Венери з проханням знайти йому істоту, якою міг би захопитися.

Венера спочатку здивувалась: як це так, що серед безлічі чарівних смертних на землі він не може відшукати собі варту свого кохання? Але, подумавши, сказала:

— Ну гаразд, якщо на землі немає жінки, котра могла б тобі сподобатись, тоді спробуй, полети в який-небудь інший світ, на іншу планету.

Ця пропозиція дуже сподобалась Амуру, і він, не довго думаючи, так і зробив.

Планета, куди він прилетів, називалась Сатурном. Тільки-но Амур опустився на неї, одразу ж почув цілий хор ангельських голосів. Ті звуки лунали з чарівного прозорого синього, немов сапфір, озера, оточеного високими, примхливо вирізьбленими крижаними горами. А його береги були встелені блискучим, мов срібло, свіжим снігом. v

Ні яскравих квітів, ні зеленого листя — усе біле, мов сніг. І навіть рослини, схожі на пальми й папороть, що росли на березі, теж немов із криги, переливалися усіма кольорами веселки, сяяли мільйонами холодних діамантів.

Чудесні звуки линули з грудей безлічі чудесних жінок. Вони сиділи серед крижаних скель, і жодна не була схожа на земну. Тіло їхнє біліло, мов пухнастий сніг, довге сріблясте волосся спадало на плечі, а світло-голубі очі нестерпно сяяли.

Амура вразила їхня краса. Ще ніколи нічого подібного він не бачив. До того ж, ці своєрідні істоти не помічали страшенного холоду довкола них.

Ці дивні створіння співали:

— Хвала Тобі, Господи, велика хвала за те, що Ти дав нам тіло із криги. Лід приборкує будь-які бажання, заспокоює пристрасті й гасить будь-яке полум'я.

Велика хвала снігу, братові криги. Осанна інею, сину його, осанна творцеві криги, котрий робить душу прозорою й запобігає гниттю. Осанна ворогові смерті!

Проспівавши ці рядки, жінки опустили крижані арфи й звернули свої погляди до Амура, котрий і їм видався найпрекраснішим з усіх досі бачених юнаків. Проте його чудесна краса на них не діяла. Вони милувалися ним, але не захоплювались. Марно Амур, ухопивши сагайдак із чарівними стрілами, пускав їх одну за одною в цих чарівних жінок. Він потратив усі стріли, але жодна не вразила серця котроїсь: усі залишились холодними до нього, мов крига.

Тоді у відчаї він знову кинувся до своєї матері Венери,