Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Саме слово «тризна» загальнослов'янське, ст. сл. тризна або трызна, — боротьба, змагання, герць, окремо-врочисті поминки на честь небіжчика. В XI в. відомі слова: тризникѣ — борець, боєць, тризнище — місце тризни, арена, тризна — боротьба, тризновати — чинити подвиг, чинити змагання, тризнь — боротьба, змагання, тризньникъ — борець і т. ін.

Як залишок стародавньої тризни позостався в нас по деяких місцях України звичай тішити покійника піснями та танцями, що звичайно робить молодь у гуцулів,[199] а часом на Поділлі, на Уманщині й ін. місцях. На могилах у бойків ставлять горшки з водою, — вода для небіжчика, або це залишки тризни (Вовк: Антроп. 117).

Тепер на похоронах і на поминках померлих уживають конче т. зв. коливо, — розварена пшениця чи ячмінь, облиті медом. Коливо несуть при похороні перед труною, і ним починають похоронний обід. Це ще дохристиянський звичай, що прибрав собі грецьку назву, — bollybon, ст. сл. Коливо.

На Великдень, коли поминають небіжчиків, не можна казати на них померлі, бо вони присутні й чують, що про них говорять.

Тризни чи поминки покійного справлялися першого року кілька раз, але перші були найпишніші, щоб задобрити небіжчика. Про річні поминки в русів згадує арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте, і каже, що в ці поминки брали кухлів з 20 меду, несли на могилу й там родина пила та їла. При кожних поминках звичайно досипували могилу над покійним, і вона все росла.

Пізніш, за християнського часу були встановлені різні поминки покійних, напр. по т. зв. «родительських» суботах перед м'ясницями й Трійцею, й ін., і справлялися дуже бучно. Так, т. зв. Стоглавий Московський Собор, 1551 р. скаржиться, що в Троїчну суботу по селах і менших містах сходяться чоловіки й жінки на могилки, і плачуть тут з великим криком, а по плачі починають грати скоморохи та дудники, а люди танцюють, і в долоні б'ють, і сатанинські пісні співають (розд. 41 питання 23).

Коли поминають небіжчика, тоді його душа навідується додому. За Різдвяною Вечерею небіжчики поминаються неодмінно, і сядаючи за цю Вечерю, треба конче продмухати своє місце, щоб часом не сісти на душу родича, що збираються на Святу Вечерю. На цій Вечері полишається для померлих на цілу ніч кутя з мисками й ложками на столі, або ставиться на вікно, а по кутках розкидаються боби.

Особливо врочисто справляють поминки померлих на початку Фоминого тижня, — це т. зв. Проводи; правда, вони справляються не в один день (в Галичині буває й другого дня Великодня). Це Великдень для померлих. Цього дня господині й господарі по обіді несуть паски, крашанки, м'ясиво й ін. «на гробки», правлять там Панахиди по померлих, і врочисто бенкетують, за кождою чаркою згадуючи небіжчиків і ллючи горілку й на гробки. На могили кладуть крашанки, а той закопують їх до могил. Діти й старці можуть забирати ці крашанки, проказавши Молитву за померлого.

Митарства.

Подам ще відомості про позагробове життя на основі церковного Передання, як воно відбилося в Житттях Святих та в творах Отців Церкви. Передання це дуже старе, і дуже рано перенесене було з Християнства до нас, і в нас змішувалося зо своїм дохристиянським, творячи апокрифічні передання. Церква встановила Молитви за небіжчиків на 3, 9 й 40 дні, а також на півріччя й рік по смерті.

Преп. Макарій Олександрійський (30–91) бачив видіння, і йому Анголи розповідали, що два дні по смерті душа позостається на землі, де хоче, разом зо своїми Анголами. Звичайно цей час вона проводить біля свого дому, де ще лежить її тіло. А третього дня Спаситель наказує вознести душу на Небо, на поклін Богові. По цьому шість день показують душі численні Оселі Святих і красоту Раю, після чого Анголи, на дев'ятий день, знову возносять душу на другий поклін Богові.

По цьому Бог наказує показати душі ад зо всіма його муками, і душа оглядає його 30 день. А на 40-й день душу втретє возносять до Бога, і Він призначає їй ад чи Рай. На дні цих трьох поклонів душі Богові й установлені перші церковні поминання небіжчиків.

Душа, коли возноситься на Небо, стрічає по дорозі багато перешкод, осібних застав, що звуться митарствами. В житті Св. Василія Нового 944, пам'ять його 26 березня) преподобна Федора, що допомагала Святому в старості (жив сто літ), явилася по своїй смерті й розповіла в сні учневі Св. Василія, Григорію, що душа її терпіла, розлучившися з тілом, — вона найдокладніше змалювала всі митарства. Митарства — це митні застави, де грізними митниками стоять демони.

Кожна християнська душа, чи праведна чи грішна, мусить пройти всі митарства. Душу супроводять два Анголи, а на всіх митарствах стоять демони з найдокладнішим списком гріхів небіжчика ще з дитячих літ починаючи, і, мов справжні митники, не пропускають душі далі, поки Анголи не викуплять гріхів добрими вчинками душі.

Усіх митарств 20, згідно з родом гріхів, — кожне митарство для окремого гріха. Ось ці митарства: 1. гріхи язика, 2. брехня, 3. осуд і клевета, 4. обжирство та п'янство, 5. лінощі, 6. крадіж, 7. грошолюбство, 8. лихва, 9. неправда, 10. заздрощі, 11. гордощі, 12. гнів, 13. злоба, 14. убивство, 15. чари, 16. блуд, 17. перелюб, 18. гріх содомський (мужолоство, скотоложство й под.), 19. єресі й 20. жорстокосердя. На кожному митарстві демони пригадують зо списків душі найменші грішні дрібниці, і намагаються забрати її до себе. І тільки та душа, що пройде всі митарства переможною, приходить у Рай. Про митарства розповідає й Св. Кирил Олександрійський (у 444 р.) у своїм «Слові на ісход душі».

Таким чином, митарства — це перший суд над душею ще перед Страшним Судом. Як тільки но душа