Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко
«В день похорону витягли човна на берег, оперли на підпори, а навколо поставили ідолів у формі людей. На човна поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком, і виложили шовковими подушками, а вгорі над лавкою зробили намета. Це все робила баба, що доглядала за цими приготовленнями, вона ж забиває дівчину; ЇЇ звуть ангол смерті».
«Померлого вбрали як найбагатіше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову зодягли соболеву шапку з золотим верхом і посадили в наметі на лаві, підперши подушками. Біля нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та його зброю. Розтяли собаку, і кусні її поклали теж біля нього; те саме зробили з двома кіньми, поганявши їх перед тим, з двома коровами, півнем і куркою».
«По цьому взялися за дівчину, її тричі підіймали до подібного до дверної притолоки, і вона бачила там померлих своїх батьків і рідню та свого господаря: «Сидить він у Саді (цебто Раї), а Сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопці, і він кличе мене, — ведіть же мене до нього!» Тоді дівчину повели до небіжчикового човна, вона пороздавала свої прикраси прислужницям, і з чаркою та піснями прощалася з цим світом. Після цього дівчину заведено до намету, і там її задушила баба, доглядачка Похорону, та ще й ножем заколола».
«Тим часом під човном нагромаджено дров. Найстарший небіжчиків свояк запалив дрова, а інші стали за ним теж кидати запалені тріски. За годину згоріло все те. Тоді на тому місці зробили могилу, а в середині поставили березового паля, написавши на ньому ім'я небіжчика й руського князя».[183]
По цьому відбулася дуже цікава розмова русина з арабом. Русин сміявся з араба й казав: «Ви, араби, нерозумний народ, — найдорожчу й найшановнішу людину ви кидаєте в землю, де її поїдають звірі та черва. А ми палимо її в один мент, так. що вона негайно й без затримки попадає в Рай». При цьому русич розсміявся невдержко і додав: «Божа Ласка очевидна в тому, що подме вітер і поможе спалити її в один мент».[184] Так врочисто палили головно померлих з вищих класів та багатих, а простих палили простіш.
Отже, ідеологія паління небіжчиків при похороні була та, що цим покійникові дається змога найскоріше ввійти до Раю. Рай, як бачимо, був загально знаний ще до Християнства.
Арабський історик того ж часу Ібн-Даста свідчить, що коли рус помре, то руси радіють, бо це бог виявив до нього свою ласку.[185]
Другий арабський письменник першої половини X віку Ібн-Русте докладно описує інший простий звичайний Похорон у слов'ян через палення. Покійника палили, а жінки його на знак жалю, дерли собі обличчя, а коли котра хотіла, то її вішали біля трупа й палили, а потім збирали попіл посудину й ставили на горбі. А по цьому робили поминки.
А щодо Похорону русів, то він пише так: «Як помре хто зо значних, то копають йому могилу, як велику хату, кладуть туди небіжчика, а разом із ним кладуть одіж та золоті обручі, які він носив, ставлять багато страви й посуду з напитком та кладуть гроші. Нарешті кладуть у могилу живу улюблену небіжчикову жінку, а вихід із могили закладають, і жінка вмирає в затворі».[186]
Щодо паління жінки, то Ібн-Фадлан свідчить, що воно було добровільним, — за власною згодою. Звичай палення вдови на погребовому вогнищі свого чоловіка прийшов до нас з південного Сходу, а може з Індії. Справді, цей звичай відомий в Індії з найдавнішого часу, і вперто тримався аж до н&-шого часу, хоч проти нього за нового часу сильно виступали. І тільки року 1832-го цей звичай відмінений в Індії окремим законом.
До цього часу, коли вмирав чоловік, то його жінку-вдову зв'язували по руках і ногах і клали на вогнище, — і вона згорала з чоловіком. Рабіндранат Тагор (1861–1841), славний індійський письменник-філософ описує все це в своєму оповіданні 1892-го року «Магамайя»..[187]
П'ять років тому (1959 р.) в Індії помер принц Жаббар Син, і його дружина, молода принцеса Такур Рані Біранська виконала віковічний звичай «саті», самоспалення. Коли принца палили, то вона вирвалася з рук рідних, що держали її, і кинулась на вогнище. І згоріла…
Тепер знову звичай «саті» оголошений в Індії поза законом.
Наш Початковий Літопис подає, що мерців палили на Лівобережжі, у сіверян, радимичів, вятичів та в кривичів, але описує дуже коротко: «Аще кто умряше, творяху тризну над нимь, і по сем творяху кладу (стоса) велику, і возложать на кладу мертвеца, і сожигаху, і по сем, собравше кості, вложаху в ссуд мал і поставляху на столпі».
Усі стародавні відомості про палення мерців цілком підтверджені сучасними розкопками на Чернігівщині. Розкопки свідчать, що робили земляне підвищення,
