Демократія - Кондоліза Райс
Президент, сам політик, зрозумів, що намагався зробити Малікі. Іракський прем'єр прибув на звільнені терени на іракському танку. Він був наразі символом свого народу — того, чого зміг досягти Ірак.
Покращення безпекової ситуації дало іракцям паузу, яка дозволила перейти до інших завдань урядування. Картина тут була дуже невиразна, але траплялися й удачі.
Два великих завдання парламенту — ухвалити бюджет і закон про розподіл прибутків від нафти — переплелися між собою. Вони показували межі федералізму. Співвідношення було таке: бюджет мав спиратися переважно на надходження від нафти. Але формула розподілу цих надходжень між Курдським регіоном і Багдадом була тестом на політичні домовленості між ними.
Утворилося замкнене коло: доки іракці не розберуться з динамікою надходжень, вони не можуть ухвалити бюджет. Це показувало фінансування важливих статей, як-от виплата зарплатні в армії або оформлення контрактів на будівництво електростанцій. Сунітським ненафтоносним теренам теж обіцяли фінансувати певні проекти.
Один іх них — будівництво нової військової академії — став символом політичної напруженості між Багдадом та регіонами. Під час однієї з останніх поїздок до Іраку президент Буш зустрівся з лідерами країни й представниками сунітських племен, які успішно вибили «Аль-Каїду» з Анбару. Ці представники були людьми жорсткими, неголеними, з грубою темною шкірою. Я пригадала давню пораду арабського дипломата.
Нащо ми намагалися боротися з цим загалом у 2003 році? Їх, напевно, краще мати на своєму боці. І ось вони прийшли.
Малікі, здавалося, було ще більш незручно спілкуватися з цими чоловіками, ніж американцям. Він не сів на залишене для нього чільне місце, а вмостився на кутку в кінці столу. Мова його тіла була жахливою. У нього була майже поза плода. Він — не природний політик, подумала я.
Натомість Джалал Талабані — чудовий політик — був у своїй стихії. «Хоробрі сини Анбару, — наспівно мовив він, — відіграли суттєву роль у порятунку Іраку. Ви повинні мати свою військову академію». Пригадую, я тоді подумала, що Джалал чудово вписався би в американську політику «я тобі — ти мені». На жаль, фінансування академії ще протягом кількох років не буде.
Проте іракці знайшли інші способи догодити сунітам. У 2008 році дуже багатьом колишнім баасистам дозволено повернутися на роботу, тисячі в'язнів амністовано. У країні нарешті ухвалили «Закон про Верховну комісію з питань відповідальності й справедливості», яким регулювався захист невинних сунітів і партія БААС визнавалася злочинною.
Проте іракські лідери продовжували боротися з головними проблемами урядування, і, власне, це було сумно. Наш Конгрес був жорстким в оцінці їхньої некомпетентності. Мало хто зважав на те, як важко змушувати працювати демократії, особливо нові. В одному випадку, під час свідчень перед Комітетом сенату в закордонних справах, я ледь не втратила терпець. Коли один сенатор нескінченно бубонів про те, що іракці досі не ухвалили бюджет, мені знадобилося все моє терпіння, аби не відповісти: «І ви теж». Легіслатура розвиненої американської демократії не спромоглася ухвалити бюджету 2003, 2005, 2007 роках. Іракці нарешті зробили це 2008 року; за цим бюджетним законом витрати становили 48 млрд доларів. Вони вміло розв'язали питання з надходженнями від нафти, і курди погодилися на формулу бюджету перед ухваленням закону про нафту.
Закон про вуглеводневі ресурси розроблявся в 2007 році. За конституцією, «нафта й газ належать народу Іраку», але в ній не визначено поняття автономний регіон і не передбачено його визначення. За браком чітких правил курди ухвалили свій регіональний закон і залучили чималі іноземні інвестиції попри юридичні неузгодженості. Курдські умови ведення бізнесу набагато більше орієнтовані на ринок, а тому привабливіші для ділових людей.
Інколи шиїтські партії підтримують курдів, бо хочуть більшої гнучкості для півдня, включно з нафтовидобувним регіоном.
У курсі з політичних ризиків в аспірантурі Стенфордської школи бізнесу ми розглядаємо гіпотетичний приклад: чи інвестувати в нафтові поля Курдистану попри заперечення Багдада? Десь 70 % часу ці майбутні бізнес-лідери йдуть на ризик. Саме на такий настрій курди й розраховують (і досі не помилялися).
Іракці домоглися певного поступу і в інших непростих питаннях. Однією такою бомбою уповільненої дії для Іраку був статус Кіркуку — регіону, який заходить і на курдські терени, але населення там переважно сунітське. Курди погрожували анексувати його, що збільшувало вагу виборів у провінції. Ухвалений 2008 року закон про вибори у провінціях вітали як віху. А наприкінці 2009 року іракці ухвалили критичний закон про державні вибори, відійшовши від конституційної кризи, яка загрожувала затягуванням виборів. Експерт стосовно Іраку доктор Хайдер Ала Хамуді зауважив, що США не подавали жодних зауважень. Іракці зробили це, хоча сам процес, як він сказав, «був плутаним, проте спрацював»[115].
Коли в січні 2009 року закінчився термін адміністрації Буша, складна проблема Іраку перебувала на першому місці. Але попри всі випробування й жертви я нарешті відчула, що іракці готові скористатися своїм шансом на демократію. Іноді їм краще було б прислухатися до нашої поради, проте часто все саме собою налагоджувалося. Президент Буш щотижня розмовляв із Малікі — обраний лідер із обраним лідером — по відеозв'язку. Це слугувало утвердженням для іракського прем'єра і способом підштовхнути його в правильному напрямку. Тепер усе залежало від нього.
Країна пройшла довгий шлях, і тепер вона була більш безпечною, за що я вельми вдячна. Я завжди летіла на військову базу США, здебільшого в Туреччині. Там я сідала на С-130 до багдадського аеропорту, перебуваючи в кабіні з молодими пілотами, які часто служили в Національній гвардії. Звідти ми вертольотом «Чорний яструб», у якому біля вікон лаштувалися кулеметники, летіли до «зеленої зони» — захищеного анклаву для міжнародної спільноти й кількох іракських високопосадовців.
Одного разу, коли ми збиралися приземлитися, літак раптом злетів. «Що сталося?» — поцікавилася я, сподіваючись, що мій пульс заспокоїться і я зможу дихати.
«О, пані, там мінометний обстріл. Але ми не знаємо, це випадково чи зумисно стріляли по нас», — відповів молодий чоловік.
«Гадаю, це не має значення», — зауважила я.
Іншим разом піщана буря не дала долетіти до «зеленої зони» вертольотом. Довелося їхати так званою «сошею смерті», обабіч якої часто лунали вибухи. Ми подолали цей шлях без пригод, але коли наша автівка поволі рухалася поміж зупиненими вантажівками й легковичками, я намагалася не вдивлятися в зосереджені обличчя моїх охоронців.
Остання поїздка до Іраку показала мені, які відбулися зміни. Я обійшла всіх політиків і приєдналася до них на
