Демократія - Кондоліза Райс
Проте недостатньо було замінити персонал — треба було міняти стратегію. Генерали, які воювали в Іраку після повалення Саддама, — Петреус, Піт Ч'яреллі, Рей Од'єрно — повернулися 2004 року до Вашингтона й мали можливість оцінити зроблене. У військових дуже гарно організовані вправи «вивчені уроки». Ці генерали й група полковників Піта Пейса, до якої належав Г. Р. Макмастер, розробили новий підхід. Щоб допомогти іракцям, треба було з ними жити, вчитися й воювати. Робота була небезпечною й потребувала більше людей, ніж у нас було на землі. Разом зі співробітниками гуманітарних організацій і дипломатами в ГППП американські солдати опинилися в самому центрі боротьби.
Нову політику президента назвали «Великою хвилею». Для нього це було болісне рішення, та й, щиро кажучи, для всіх радників також. Спочатку я була налаштована скептично: досягнемо небагато й утратимо ще більше життів американців. 8 грудня 2006 року на засіданні РНБ, присвяченому політиці, ми з президентом уперше прилюдно посперечалися.
«Пане президенте, якщо ви надішлете більше військ і не зміните те, що ми робимо, то просто загине ще більше людей. А якщо в Іраку й далі топитиметься міжрелігійна боротьба, нічого з того не вийде».
«А який у вас план, Конді? — спитав президент. — Дозволити їм убивати один одного, а ми стоятимемо осторонь і підбиратимемо, що залишиться?»
«Ні, пане президенте, — сказала я. — Ми не можемо перемогти, просто кидаючи війська у вир їхніх кривавих усобиць. Якщо їм потрібна громадянська війна, ми повинні їм це дозволити».
Я була розлючена. Проте він був президентом, а я не збиралася з усіма на нараді сперечатися. Після наради я пішла за ним до Овального кабінету. «Ви ж знаєте, що я пішла на все. Я більше за інших підтримувала й працювала на цю війну», — сказала я, залишивши за дужками цілком зрозуміле «як же ви наважилися».
«Я знаю», — промовив він тихо. Мені так зле стало тієї миті. Це була «його» війна, і він як президент не був готовий її програти й повторити трагічний вихід Америки з В'єтнаму. Я зрозуміла, що він уважав, ніби надсилання туди американських військ було найкращим для нього шансом уникнути долі Джонсона.
Зміни персоналу, які здійснив президент, переконали мене, що ми ще можемо перемогти. Ми з Бобом Ґейтсом були друзями. Ми разом із ним брали участь у виняткових подіях кінця Холодної війни, працюючи в РНБ Джорджа Г. В. Буша. Я там мало кому так довіряла. Девід Петреус був одним із найкращих мислителів в американській військовій справі. Ми якось вечеряли з ним у Вотерґейті. «Я намагався поговорити про це з вами ще у 2003 році, коли ви були радником з національної безпеки», — сказав він. Я не зрозуміла, що він має на увазі. «Дон Рамсфельд скасував зустріч», — пояснив він. Ми продовжували говорити про те, наскільки нам потрібна тісна співпраця між цивільними та військовими, якщо нам судилося перемогти.
Я зробила ще одне: в обхід бюрократичних правил потелефонувала генералу Рею Од'єрно, який тепер командував нашими силами в Анбарі. Рей — велет із поголеною головою і твердим характером — був моїм зв'язковим із Об'єднаним комітетом начальників штабів у перші два роки мого перебування на посаді держсекретаря. Він допоміг мені створити Групу з питань перебудови в провінції.
«Рею, — звернулася я до нього, — цієї розмови не було. Але скажіть мені: „Велика хвиля“ спрацює?»
Наприкінці 2006 року команда РНБ перебувала на президентському ранчо в Кроуфорді для проведення низки зустрічей і розгляду справи Іраку. За кілька годин до обіду я побачила президента, який стояв біля рибальського ставка неподалік межі маєтку. Сонце було на схилку цього надзвичайно теплого дня, і спочатку я подумала, що краще дати йому спокій. Але щось мені підказало не зупинятися й підійти. Він дивився десь на рівнини і жестом покликав мене. «Ви мене в цьому підтримаєте?» Йому не треба було говорити, в чому. «Звичайно, — сказала я. — Але ж ви знаєте, що це наша остання карта».
Президент виконав свою домашню роботу: чи готові іракці насправді виборювати собі мир. Вибачень більше не буде, жодних звинувачень Америки у кожній невдачі і без взаємних інвектив. Перш ніж ухвалити посилення нашого контингенту, президент зустрівся з Малікі в йорданському Аммані в листопаді 2006 року. Іранський прем'єр-міністр добре приготувався. У нього був план військових дій — гарно продуманий брифінг, — котрий він передав президентові. Проблема полягала в тому, що Малікі хотів сам реалізувати план, що на загал непогано, але наші командувачі вважали: іракські військові принаймні ще рік не будуть готові до такої операції. Натомість президент Буш знав, що посилення контингенту чекати не можна. Він зустрівся з Малікі приватно й сказав йому: «Дозвольте дати вам наші підкріплення». Ми йшли ва-банк.
Багато років ще писатимуть про «Велику хвилю» і її успіх. Анбар відбили в «Аль-Каїди», чорний стяг терористів здерли члени місцевих племен, які гнали їх від міста до міста. Найважливіше те, що міжрелігійна ворожнеча у Багдаді, навколо нього і в центрі країни різко зменшилася і з часом згасла. «Аль-Каїда» продовжувала в Іраку свої наступи, але на такому рівні, що уряд це не зачіпало. А на півдні країни, де діяло більше американських наземних військ, іранцям було складніше.
Ми сказали іранцям? що знаємо про постачання їм зброї та навчання для вбивства наших солдатів. Росіяни передали цей наш месидж: «Кордон ми переходити не будемо, але якщо побачимо ваших в Іраку, то візьмемо у полон або повбиваємо». І от пощастило: на іракській території ми піймали заступника командира спецназу «Кудс». Його перевезли до Ірбіля й допитали. Ми сказали іранцям, що він «виспівав» усе про те, що вони коять, і про їхні операції. Після того їхня активність зменшилася.
У цей період Малікі довів, що він здібний головнокомандувач. Якось у березні 2008 року він наказав іракським силам безпеки відібрати в Басрі в шиїтської міліції, яку підтримували іранці, нафтопереробний завод. Американські генерали заперечували, бо його військо нібито не було готове. Але Малікі розпочав операцію.
Коли ми сиділи в ситуаційній кімнаті Білого дому,
