Демократія - Кондоліза Райс

Президент Буш запросив представників Революції фіолетового пальця до ложі першої леді на послання президента США Конгресу. Вражало, як обидві партії спільно аплодували цим іракським патріотам, а в палаті витало відчуття гордості за те, що повершила Америка.

У Лівані в лютому того ж року вбито заможного бізнесмена Рафіка Харірі, який був прем'єр-міністром. Це створило революційний момент, бо понад мільйон людей вийшли на вулиці Бейрута на демонстрацію проти Сирії та «Хезболли», яких підозрювали в причетності до вбивства. Вони вимагали прибрати сирійські війська, які окупували країну в 1970-х роках.

Я спостерігала за подіями по телевізору в номері лондонського готелю «Черчилль». Раніше тим ранком ми з французьким міністром закордонних справ опублікували спільну заяву про події в Лівані. Жак Ширак і Джордж В. Буш розбігалися в оцінці більшості проблем Близького Сходу, особливо Іраку, але щодо Лівану дійшли згоди. 2004 року вони разом готували резолюцію Радбезу ООН, яка закликала вивести сирійські війська.

Дивлячись телерепортаж із Бейрута, я згадала про події, які здобулися на міжнародну згоду. В серпні 2004 року ми прибули до Нью-Йорка на з'їзд Республіканської партії, що номінував президента на другий термін. Я була у своєму номері в готелі «Волдорф Асторія», де одночасно дивилася на телеекран і розмовляла по телефону з нашим представником в ООН і міністром закордонних справ Франції. Коли ввечері президент повернувся до готелю, він запросив мене до свого номера. «У нас є голоси?» — запитав він. «Гадаю, що так, якщо всі залишаться на нинішній позиції», — відповіла я. Повернувшись до себе, я чекала на замовлений дзвінок до міністра закордонних справ Філіппін о третій ранку. Він обіцяв «вивчити питання». Філіппінський представник утримається, тож у нас буде більшість: дев'ять «за» і шість «утримаються». Я сказала президентові, що резолюція пройде. Він усміхнувся й мовив: «Треба подзвонити Шираку».

Тепер, у березні 2005 року, вимога ліванців, щоб сирійські війська забиралися геть, набула сили міжнародного закону. Саудити, які любили Харірі, дуже покладалися на сирійського президента Башара аль-Ассада. На диво, Дамаск пом'якшив свою позицію. Хоча всі знали, що Ассад залишить свою підпільну безпекову мережу, кадри сирійських військ, які покірно поспішали покинути Ліван, надихали.

Прозахідний рух «14 березня» (названо на честь дня масових демонстрацій проти вбивства Харірі на чолі з його сином Саадом) на наступних виборах зміцнив свої позиції. Давній друг Харірі, технократ Фуад Синьора став прем'єр-міністром. Наразі ліванці виграли.

Тож я відчувала впевненість і піднесення, коли в червні того року прямувала до Єгипту, щоб виголосити промову про свободу в Американському університеті в Каїрі. З погляду культури, політики та історії Єгипет був регіональним важковаговиком. Я хотіла довести, що як Анвар Садат приніс мир у регіон своїм знаменним налагодженням стосунків з Ізраїлем, так і Мубарак може привести регіон до демократичних реформ. Я хотіла кинути виклик, а не бентежити єгипетського президента.

Перед виголошенням промови я звернулася до Мубарака з проханням про зустріч. Принаймні був ще ранок, і він був уважний. Я знала, що з єгиптянином треба зустрічатися на початку дня. Він, як кажуть лікарі, «згасав». Пізніше деяким літнім людям важче зосереджуватися. Отак і з Мубараком. І я завжди намагалася сісти по праву руку від нього, бо на ліве вухо він майже не чув.

Наш посол попередив штат президента до мого приходу. Я наївно гадала, що в Мубарака буде настрій послухати про події в регіоні, зокрема в Єгипті. Та не встигла й рота відкрити, як він мене випередив: «Доброго ранку. Виголошуйте свою промову».

Я наполягала, намагаючись познайомити його з основними тезами виступу. «Пане президенте, — вела я, — не хотілося б, аби вас здивувало те, що я збираюся сказати».

«Ідіть і виголошуйте свою промову, — повторив він. — Я потрібний єгиптянам. Їм потрібна сильна рука. Невже ви не розумієте, що між „Мусульманським братством“ і Єгиптом є лише я?»

Я намагалася втрутитися й сказати, що закликаю не до його відставки, а до змін. «Пане президенте, — завершила, — починайте реформи, поки ваш народ не вийшов на вулиці». На цьому візит завершився.

Єгипту треба було негайно міняти стагнаційну політику та слабку економіку. З часу вбивства Садата й приходу Мубарака в 1981 році за визначення майбутнього Єгипту змагалися три групи. Громадянське суспільство — правозахисники й інтелектуали — прагнуло отримати для себе трохи простору в політичній сфері. Інколи воно справляло певний вплив, звертаючись передусім до міжнародної громадськості та (як у випадку з університетами) організовуючи демонстрації, страйки й бунти. Існував фактор ісламістів завдяки їхній дисципліні, підтримці сільського й побожного населення та часом насильству. Нарешті, були ті, кого називають «свідомими державниками» — це окремі виборчі округи, які протистоять змінам і щосили підтримують режим. Військові, великі родинні галузі й урядовий апарат, передусім сили безпеки, теж сюди відносилися.

У країні панувала економічна скрута. Періодично вибухали хлібні бунти, коли уряд намагався припинити дорогі й недолугі харчові субсидії для населення. Кількість бідних зросла з 58 млн до 78 млн у період 1990—2008 років[118]. Бізнес-спільнота складалася з великих родинних конгломератів, наближених до державних посадовців, що ставало джерелом корупції. Впродовж багатьох років реальний дохід пересічних єгиптян не зростав або й знижувався. У період 2005—2009 років душовий дохід упав на 8,7 %[119].

І Мубарак правив цією складною країною протягом 30 років. Він добре ставився до своїх прибічників, особливо у бізнес-спільноті й силах безпеки. Опозицію тримали на припоні, лякаючи привидом ісламського перевороту; цим наративом Єгипет ставав схожим на Іран.

«Ви не побачите жодної жінки під чадрою», — сказав мені єгипетський міністр закордонних справ Абул Ґайт, знайомлячи зі своїм колективом у 2005 році. І продовжив: «У мене працює багато жінок. Вони розумні, освічені й ніколи не одягнуть хіджаб». Іншим разом міністр дав обід після конференції щодо Іраку. Він хотів посадовити поруч зі мною міністра закордонних справ Ірану, сподіваючись розпочати бесіду з нами. Коли я приїхала, Абул Ґайт пояснив, що іранець уже поїхав. «Він образився через скрипаля», — сказав він сміючись. На кону український скрипаль, одягнений у відвертий стрій, виконував попурі. «їхня проблема в тому, — сказав він, — що вони не вміють розважатися».

Цей саркастичний коментар приховав серйозніший момент щодо політичного ландшафту Єгипту. В країні лишалося нерозв'язаним протистояння між секуляристами та ісламістами. Більшість містян і освічених