Демократія - Кондоліза Райс

До Багдада я поїхала з Доном Рамсфельдом, аби познайомитися з новим прем'єром. Він був до вподоби нам обом, бо, здавалося, знав, що хоче робити. Після бомбування Золотої мечеті Ірак поринав у хаос. На відплату шиїтська міліція брала участь у вбивствах сунітів, а ті віддячували тим самим. Упродовж тривалого періоду формування уряду країною ніхто не керував. Коли з'явився новий прем'єр, усім відлягло.

Пізніше того вечора ми з Малікі зустрілися у вітальні Зала в Багдаді. Коли він увійшов, то вразив мене тим, що радикально відрізнявся від усіх, хто повертався з вигнання. Скажімо, на ньому був поганий брунатний костюм. Жоден дизайнер його не влаштує, — подумала я. Не знати чому, але така думка мене підбадьорила.

Малікі майже не говорив англійською, але пожвавлювався в розмові. Він говорив про здобуття довіри всіх груп. Ми обговорили проблеми поліції, що була переважно шиїтською і часто втягувалася в насильство проти сунітів. Я розповіла прем'єр-міністрові, що знаю, як воно — залежати від поліції, якій ви не довіряєте. Я сказала йому, що виросла у Бірмінгемі й пригадую, як було нам жити в громаді, коли приходили поплічники Булла Коннора. «Якщо ви чорний, то поява поліції в районі певності не додавала», — мовила я. Малікі натяк зрозумів. «А я й не хочу їх бачити у своєму районі, — відповів він і захихотів, а тоді споважнів. — Більшість із них — горлорізи».

Нурі аль-Малікі прем'єрствував вісім років, що було винятком у розторсаній політиці Іраку. Керівна верхівка, до якої входили Талабані, Хашемі, Махді (що заступав Хакіма), не любила Малікі й неодноразово намагалася його позбутися. Звичайно, чужими руками. Наша відповідь була такою: ви його обрали, то й працюйте тепер разом.

У центрі уваги — ухвалення бюджету й нафтового закону, створення сил безпеки, люстрація поліції та надання найпотрібніших послуг, як-от електропостачання, населенню. Конгрес США навіть пропонував запровадження посадових вимог для урядовців за ту велику допомогу, яку надавав Іраку. Громадян обурило можливе запровадження посадових вимог, що ми й намагалися пояснити Конгресу. Як і належить, ми доповідали про перебіг справ у Багдаді. Здавалося, мало хто розумів, як насправді важко налагоджувати роботу інституцій. Треба віддати їм належне, іракці намагалися урядувати за допомогою демократичних процесів: вони ухвалювали закони, а не керували декретами. У такій розділеній країні це було дуже важким завданням.

«Невдовзі ви всі висітимете на ліхтарях»

Урядування ускладнювалося жахливою безпековою ситуацією. Щодня ставалися вбивства з помсти, бо впродовж 2006 року поглиблювалися міжрелігійні конфлікти. То був період майже повномасштабної громадянської війни, коли в околі та громадах відбувалася чистка на релігійному ґрунті. Відвідавши Багдад наприкінці 2006 року, я попросила організувати зустріч із сунітськими лідерами, зокрема з вождями племен, а потім окремо з шиїтськими.

Я ще й слова не мовила, як суніти вручили мені гротескні світлини дітей із відрізаними головами й кінцівками. Гадаю, вони хотіли мене шокувати, але, на жаль, я вже бачила фото документування злочинів. «Дозвольте вам щось сказати, — звернулася я до них. — У нас у Сполучених Штатах є примовка: тримаймося разом, бо нас перевішають поодинці».

Я зробила паузу й дала змогу перекладачеві двічі повторити мої слова. «Вони розуміють?» — спитала я.

Він хитнув головою. «Ну, ви можете триматися купи, або наступного разу, коли я приїду, ви всі будете хитатися на ліхтарях».

«Це вони втямили?» — запитала я.

«Атож», — відповів він.

За годину наступна група подала мені такі самі світлини, тільки тепер жертвами були шиїти. Я хотіла, аби вони збагнули, що ворохобня — не відповідь. Або вони гуртом розв'яжуть свої проблеми, або їх поглине хаос.

Після повернення до Вашингтона вранці я пішла до президента й розповіла йому про все, що відбувалося. «Я не певна, що вони подужають», — сказала. Він бачив, що я пригнічена й дуже втомлена. «Ну, і що робитимемо?» — спитав він. Під час наших зустрічей я намагалася не звалювати все на його голову без жодної поради. Але цього разу в мене не було слів. «Дозвольте мені піти й усе обміркувати», — тільки й мовила. Я була у відчаї — і професійно, й особисто.

Ще один шанс покерувати: насильство спадає

Наприкінці 2006 року розвіддані були песимістичними, але тепер ми знаємо, що справи почали поволі змінюватися на користь стабільного Іраку. Якось уранці мені потелефонував Джон Тейлор, колега зі Стенфорду і заступник міністра фінансів під час першої каденції. «Мій син служить в Анбарі й оце надіслав мені повідомлення, яке, гадаю, вам варто подивитися», — сказав він. Джон переслав копію імейлу моєму старшому помічникові, який передав її мені. Це було відкриття. Молодий морпіх писав, наскільки поліпшувалася співпраця з племенами. Він повідомляв, що члени племен і їхні родини добре ставляться до наших солдатів. Земля горіла під ногами повстанців.

За кілька місяців перед тим, 7 червня, мені повідомили, що під час американського авіаудару загинув Абу Мусаб аль-Заркаві. Він був керівником «Аль-Каїди» в Іраку й спланував у лютому бомбування Золотої мечеті. Він сподівався розпочати в країні громадянську війну, і йому вдалося. І наскільки ж я зачерствіла — спало мені на думку, — що святкую смерть іншої людини й не журюся цим. Сьогодні жахливий сувенір стоїть у мене на видноті на книжковій шафі. Підрозділ, який убив Заркаві, подарував мені камінь від дому, де той загинув. Сіро-чорний кусень плити зі рваними краями — видно, що від вибуху. І проста позначка на ньому: AMZ: 6-7-2006.

А з наземних джерел в Анбарі, як і передбачив син Джона, ми почали одержувати повідомлення про пропозиції племен щодо співпраці з нами. Очевидно, бойовики Заркаві виявилися кепськими гостями; вони силували до співпраці за допомогою брутальних тактик, приносили батькам відрізані голови дітей і видавали їхніх дочок за бойовиків «Аль-Каїди». Наступник Заркаві Абу Аюб аль-Масрі був