Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Саме тому й злетіли вгору аркуші з порядком денним. Саме це і було посланням Черчилля через Мерс-ель-Кебір у Вашингтон, який досі відмовлявся вислати старезні есмінці: Британія не збирається здаватись, а робитиме все, що їй до снаги.

Черчилль завершив промову про Оран, сказавши Палаті громад, що виносить свій вчинок на розсуд «нації і Сполучених Штатів»; саме другий адресат мав вирішальне значення. Син Дженні Джером розумів, що у нього немає жодної надії здобути остаточну перемогу, допоки він не вплутає у цю справу і свою батьківщину по материнській лінії.

95 Her/His Majesty’s Ship (корабель Її/Його Величності) — абревіатура, що традиційно проставляється перед назвою корабля Військово-морських сил Великої Британії.

96 Шато (фр.).

97 Лазуровий берег (фр.).

98 Автомобіля (фр.).

99 Образлива фраза, яку англійці зазвичай вживали щодо французів, перетворена за допомогою згадки марки сиру «Stilton» на критику британців.

100 Прізвище Еріка Сіла (Seal) з англійської перекладається як «тюлень».

101 Образливе найменування британців, що часто вживають французи.

102 Ліхтер — різновид баржі, невеличке вантажне судно.

103 Битва при Роркс-Дрифті — зіткнення між зулусами і британцями 22—23 січня 1879 року.

Розділ 17

У пошуках прихильності Америки

Від самого початку свого прем’єрства Черчилль розумів, що саме йому потрібно було зробити. Рендольф, його син, у своїх записах розповів про випадок, коли 18 травня 1940 року він увійшов до батькової спальні в Адміралтейському домі. Він застав прем’єр-міністра перед мискою з водою, коли той стояв і голився старомодною бритвою «Valet».

— Присядь-но, мій любий хлопче, і почитай мені газети, поки я закінчу голитися.

Я зробив, як було велено. Після двох-трьох хвилин шурування бритвою по обличчю він упівоберта промовив:

— Думаю, я знаю, як мені прорватись.

Приголомшений, я запитав:

— Ти маєш на увазі, ми можемо уникнути поразки? — Це здавалося ймовірним. — Чи побороти тих покидьків? — Це здавалося неймовірним.

Він пожбурив бритву в миску, крутнувся до мене і випалив:

— Звісно ж — побороти.

На що я відповів:

— Що ж, я обома руками за, але не розумію, як ти це зробиш.

На той момент він уже витер і промокнув лице, повернувся до мене і сказав із величною значущістю:

— Я втягну в це Сполучені Штати.

Не зважайте на промови, хоч би якими грандіозними вони були. Відкладіть убік стратегічні рішення, не всі з яких тепер здаються бездоганними. Якщо бажаєте зрозуміти, як Черчилль виграв війну, погляньте, якими хитрощами та лестощами проклав він собі шлях до Вашингтона і як витончено та безпомилково маніпулював пріоритетами Сполучених Штатів.

А використав він інструмент дипломатії, настільки чудний і старомодний, як і він сам. Це те, що називають шармом. У цьому був секрет успіху Черчилля. Застосовувати його було непросто, а у певних ситуаціях здавалося, що він узагалі не спрацює.

***

Перенесімося більш ніж на рік уперед: на його першу пов’язану із війною зустріч із Рузвельтом, у віддалену малонаселену затоку Плацентія на Ньюфаундленді. У 10 серпня 1941 року. Два великі канонерні судна сходяться тут, у цій обителі скель, туманів та сосен — краєвиді, що не змінився з часів прибуття до Північної Америки перших європейців. Ніби сучасна версія Поля золотої парчі104: владарі зібралися на перемовини.

На одному кораблі перебувають адмірали та генерали, яких веде за собою прикутий до візка президент Сполучених Штатів. Із собою вони привезли підношення у вигляді шинки, лимонів та інших ласощів, що їх неможливо дістати у Лондоні в часи війни.

На іншому кораблі — знервована група британців, на чолі якої Вінстон Черчилль. У них із собою дев’яносто зрілих шотландських куріпок у складських приміщеннях й усілякі смаколики із «Фортнум і Мейсон». Черчилль усю подорож провів за читанням і проковтнув три романи про Горнблоуера105 поспіль — звісно, адже його військові варіанти уже майже вичерпано.

Британці прибули дещо зарано. Вони забули перевести годинники на американський час, отож відпливають та трохи кружляють довкола, перш ніж повернутися на призначене місце зустрічі. Із британського корабля «Принц Вельський» спускається баркас.

Якщо переглянути відеозаписи тієї події, побачимо, як американці стоять в очікуванні на палубі «Ауґуста». Ось Рузвельт, закріплений ременями у прямій поставі; здається надзвичайно високим.

А внизу якийсь рух. Прибули британці. Вони піднімаються містком; а от і він. Щойно на сцені з’являється Черчилль, від нього неможливо відвести очей.

На ньому короткий двобортний піджак і яхтова кепка, котру він натягнув на одне око так, що став трохи схожим на п’яненького автобусного кондуктора. Він єдиний жує сигару. А ще він помітно нижчий за інших — решта високі та підтягнуті, натомість він дещо ширший у плечах.

Він негайно переймає контроль над «хореографією» подій, як жвавий боксер чи вправний танцюрист. Представляє одного іншому, віддає честь, тисне руки, салютує, радісно посміхається — і ось настає момент, якого він так чекав усі ці нестерпні дев’ять днів перетинання Атлантики. У їхній першій, після 1918 року, зустрічі настала його черга потиснути руку Франкліна Д. Рузвельта, президента Сполучених Штатів Америки.

Він ще раз скидає енергійно зап’ястям, віддаючи честь, та — стоячи на деякій відстані від Рузвельта, так, що той змушений трохи схилитися вниз, — простягає вперед свою несподівано довгу руку. Черчилль розуміє, скільки поставлено на кін.

Війна точиться, м’яко кажучи, не надто добре. Для британських сухопутних сил це історія одного приниження за іншим. Їх відмолотили в Норвегії, виштурхали із Франції, вигнали із Греції, а в одному особливо «покірному» випадку вони примудрилися здати Кріт кількісно суттєво меншим силам німецьких десантників. Бліц уже забрав життя понад 30 тисяч цивільних. А німецькі субмарини тероризували британське судноплавство — і навіть нишпорять тут, навколо них, у прибережних водах Канади.

І ось Гітлер не дотримує свого слова — знову — і кидається на Росію. А якщо паде Росія, що є досить імовірним сценарієм, існують усі передумови, аби німецький диктатор став непереборним повелителем усього континенту, від Атлантики до Уралу. Черчилль розуміє: якщо трапиться саме так, його буде усунено від влади, і тоді Британія, так чи інакше, стане притулком фашизму.

Простягаючи свою витончену білу долоню, він усвідомлює, що нею намагається вхопитись за єдиний життєво важливий рятувальний трос. Проте ніщо у ньому не видає мороку його становища. Ба навпаки, обличчя раптово осяює усмішка, по-дитячому чарівлива.

Рузвельт усміхається у відповідь, і вони потискують руки, здається вічно, жоден не хоче відпускати першим; а протягом наступних двох днів Черчилль кидається у свій марафон зачарування. Достеменно нам невідомо, що вони говорили одне одному