Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
У цій сфері крижаного реалізму сили і насильства немає місця чудовим ідеям Іммануїла Канта та його просвітницькому мисленню, зате владарює Томас Гоббс, мислитель великого «Левіафана», абсолютної держави, яка не терпить жодних інших богів біля себе, та замість знищувати їх, плюндрує все довкола:
«Ми більше не повинні вдавати, ніби європейці й американці мають однаковий світогляд або ж живуть в одному й тому світі. У вкрай важливому питанні про владу [sic!] — в питанні щодо ефективності, етики, пожаданості влади — існують різні американські та європейські погляди. Європа відвертається від влади, або ж, інакше кажучи, рухається за її межами. Постає у собі замкнений світ законів і правил, транснаціональних переговорів і міжнародного співробітництва, постісторичний рай миру і відносного процвітання, тотожний здійсненню Кантового „вічного миру“. Натомість Сполучені Штати надалі залежать од історії і панують у анархічному Гоббсовому світі, в якому не можна покладатися на міжнародні положення й норми міжнародного права і в якому справжня безпека, захист і просування ліберального порядку досі визначаються наявністю і застосуванням військової сили»[174].
Саме у цій різниці між насильницько-воєнною ілюзією в образі «постісторичного Раю» і реальністю влади в історії і полягає, як гадає Роберт Каґан, причина дедалі глибшої стратегічної прірви між США та Європою: «Щодо ключових стратегічних та міжнародних питань, то наразі американці дивляться на них, наче марсіани, а європейці — наче живуть на Венері: думками вони збігаються хіба вряди-годи та й розуміють один одного чимраз менше»[175].
У своєму аналізі нинішньої міжнародної системи Каґан ступає в слід історичного релятивізму цінностей, який вбачає у слабких державах оборонців міжнародного права, захисників багатосторонності та її несуттєвих політичних інститутів, а також обговорюваної, уторговуваної або й купленої безпеки. На світанні свого існування США були слабкі, тож у своїй зовнішній політиці дотримувалися м'яких імперативів, а європейські держави були сильні і діяли послідовно в імперському дусі або принаймні в дусі гегемонії і намагалися встановлювати власні закони своєю силою. Сьогодні все радикально змінилось[176], отже по обидва боки Атлантики після закінчення холодної війни, і, звісно, з часу подій 11 вересня 2001 року люди живуть у дуже різних світах міжнародної політики.
Каґан помиляється. І він не не може ігнорувати той історичний факт, що насамперед зовнішня політика США наприкінці Другої світової війни — коли Сполучені Штати вирізнялися досі небаченим військово-політичним, технологічним та економічним впливом, — створила багатосторонні інституції, Організацію Об'єднаних Націй, альянси з безпеки неабиякої історичної ваги і розмаху, зокрема, НАТО. Крім того, суттєва ознака тодішньої зовнішньої політики США та її пророчої, заснованої на нормах і інтересах проникливості, полягала в чимраз швидшій юридифікації міжнародної системи, до цього часу переважно заснованої на політиці насильства незалежних держав. Виразний слід наклали на неї Статут ООН і різні міжнародні конвенції, які нині цілком природно вважаються природно-правовим зерном чинного міжнародного права та багатосторонніх інститутів. Звісно, в умовах холодної війни і поділу світу система ООН ніколи не працювала по-справжньому, і з системним протистоянням між Сходом і Заходом, що затягнулось аж на п'ять десятиліть, не змогли порадити собі ані ООН, ані міжнародне право, ані, втім, і переважна військова могутність Америки. Після 1947 року за підвалини «Заходові» стали сила та цінності, і лише це поєднання дозволило йому взяти гору над Совєтським Союзом. Попри всю критику і всі заперечення, система Організації Об'єднаних Націй виявилася набагато потужнішою і життєздатнішою за свою попередницю, Лігу Націй. Нарівні з процесом об'єднання Європи, з успішною реконструкцією та реінтеграцією Німеччини і Японії, а також зі створенням трансатлантичного альянсу заснування Організації Об'єднаних Націй можна зарахувати до абсолютних головних досягнень зовнішньої політики США і «Великого покоління».
Навіть Каґан пристає на цей висновок: «І, звісно, „Захід“ у часи холодної війни чогось тримався. Він представляв ліберальний, демократичний вибір значної частини людства, яка стояла в опозиції до альтернативного варіанту, що існував потойбіч Берлінського муру. Ця виразна стратегічна, ідеологічна й психологічна необхідність доводити, що насправді існує замкнений, монолітний Захід, зникла з падінням Берлінського муру та трощею статуї Леніна в Москві»[177]. Проте саме тут, де Каґан мав би дати рішучу відповідь на майбутнє Заходу, він відмовляється відповідати або ховається за шелестіння американської однобічності, не висловлюючи цього насправді у своїх наслідках для Сполучених Штатів
