id="anotelink150" href="#n_150" title=" «Ширше і точніше визначення терміну „імперія“ дозволяє повністю відмовитися від поняття „гегемонії“. Натомість можна стверджувати з певною часткою ймовірності, що американська імперія донині, крім кількох винятків, вважала за краще послуговуватися непрямим і прямим пануванням і давала перевагу неформальній імперії перед формальною». Niall Ferguson: Das verleug-nete Imperium. Chancen und Risiken amerikani-scher Macht, Berlin 2004, S. 23. Мені не зрозуміло, чому завдання розрізнення впливу і прямого панування, гегемонії й імперії на користь натягнутого поняття імперії мусить гарантувати більше аналітичної точності й ясності. Це справедливо також і для праці: William Е. Odomu. Robert Dujarric: America's Inadvertent Empire, New Haven/London 2004, S. 59: «У тому, що створили Сполучені Штати, йдеться не про імперію в традиційному сенсі, проте поняття дає точне уявлення про американську гегемонію і наднаціональну владу. Воно, проте, не притлумлює якісно відмінних інституціональних особливостей. Ідеологія американської імперії відкидає колоніалізм як імперську форму контролю над територією. Так само вона визначає накладання обмежень на владу США. Хай повного порозуміння в усьому світі щодо всіх „норм владарювання“, які б клали межу „американському правителю“, і не може існувати, та концепція лібералізму просто вимагає, щоб американська гегемонія встановила межі. Вона також вимагає, щоб суверенні держави самохіть зважилися стати членами цієї імперії». ">[150]. Але на відміну від класичних імперій, створення і здійснення континентальної демократії на ймення «Сполучені Штати» дотримується не імперських законів панування чимраз ширшої центральної влади, а законів демократичної федерації вільних і рівноправних республік, які поєднались у союзну державу на підставі загальних принципів та інститутів і однієї конституції, чинної для всіх штатів-членів. Звичайно, континентальне розширення і зростання могутності США випадало і випадає назвати «імперським», одначе принципи, що їх дала ця демократична республіка, з самого її заснування суть антиімперські[151]. «Ми, американці, виховані цілком у дусі антиімперіалістичної, антимілітаристської традиції. Наші предки приїхали в цю країну, втікаючи від утисків, корупції й силової політики європейських монархій та імперій. [...] Світова імперія для американців споконвіку означає завоювання і підкорення чужих народів супроти їхньої волі. Це антитеза всіх ідеалів, на які спиралась Америка, і уособлення беззаконня стародавнього світу, яке, як сподівались американці, зійде нанівець у світлі нашого доброго прикладу»[152].
І ось чому нікому не спадає на думку серйозно, на відміну від Росії чи Китаю, говорити про американську «імперію», а хіба про «американський» Союз. «Сполучені Штати є не тільки республікою, а ще й федерацією», — це вже лаконічно констатував Алексіс де Токвіль[153]. Неабиякі розміри території і непропорційна концентрація влади вкупі з її багатонаціональним характером, — це, звісно, три основні риси імперії, але головною особливістю є принцип її панування, а саме імперський централізм прямого здійснення влади[154]. Саме в цьому корінному питанні принципу панування Сполучені Штати створені цілком навпаки.
Коли глянути під цим кутом зору на деякі з процесів утворення найбільших імперій в історії, то дуже швидко встановлюється ціна імперії: вона має назву «Завоювання і Поневолення». У давнину Афіни розв'язали Пелопоннесську війну, охоплені гегемонічною спокусою накинути грекам ярмо своєї абсолютної влади, як це успішно за кілька десятиліть зробила Македонія у часи Філіпа II та його сина Александра. За кілька років потому Александр Великий завоював імперію перських царів, і тим заклав підмурівок для нетривалої македонсько-грецької імперії, що простягалася від Еллади до Інду і Єгипту. Паралельно на заході стародавнього світу ставав на рівні ноги Рим, який перше захопив Італію, а тоді все Середземномор'я і Західну Європу й за кілька століть об'єднав усе у Римську імперію. Те ж таки стосується і китайської імперії за першого імператора династії Цинь, який 221 р. до н. е. з нечуваною жорстокістю попідбивав під себе всі шість царств і об'єднав їх в одне царство, і всіх інших імперій в історії людства. Звичайно, тут можна було б згадати й імперії, які спиралися радше на політику династичних шлюбів і менше — на завоювання й уярмлення, як-от імперія Габсбурґів, яка виказала неабияку життєздатність. Певна річ, мудра політика шлюбів могла лише доповнити
