Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес - Джеремі Макбрайд

34. Європейський суд вважає, що на початку цих доводів може бути достатньо для виправдання позбавлення волі. Однак з плином часу вони неминуче втрачають свою релевантність, і лише справді виняткові доводи здатні переконати Суд в тому, що тривале позбавлення свободи (приблизно п’ять років) може бути виправдане з огляду на пункт 3 статті 5.

35. Суд не знайшов жодного подібного доводу і визнає, що національні судові інстанції відхилили клопотання про звільнення заявника та продовжували термін перебування його під вартою в основному на підставі тих же самих доводів, які були зазначені вище. Суд, крім того, зазначає, що впродовж усього судового процесу судді мотивували свої рішення складним характером справи, передовсім підкреслюючи суворість очікуваного покарання з огляду на характер правопорушення, в якому обвинувачували заявника.

36. З огляду на це, Суд нагадує, що в світлі вже встановленої практики Європейського суду наявність серйозних підозр щодо участі у вчиненні тяжкого правопорушення та перспективи ухвалення вироку про значну міру покарання самі по собі не можуть служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення.

37. Однак, як вважає Суд, те, що в цій кримінальній справі йшлось про організоване кримінальне угруповання, є, поза всяким сумнівом, фактором, який вимагає складнішого і тривалішого розслідування. Проте це не може виправдати попереднє ув’язнення тривалістю п’ять років...

38. В результаті цього Суд доходить висновку, що наведені в рішеннях національних судів мотиви не були достатнім виправданням того, що заявник перебував в попередньому ув’язненні впродовж зазначеного періоду.

39. Тому порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

«Джулія Мандзоні проти Італії» (Giulia Manzoni v Italy), 1 липня 1997 року.

23. Пані Мандзоні стверджувала, що її незаконно тримали під вартою протягом семи годин між закінченням судового процесу в окружному суді Рима (11:45) і її звільненням з в’язниці (18:45).

24. Уряд, вказуючи на те, що заявницю більше не вважали ув’язненою після 11:45, доводив, що спірний період був цілком нормальним, якщо врахувати, що її доставили у в’язницю (їхати приблизно годину від суду) приблизно о 13:30, і що там персонал закладу вручив їй протокол слухання (о 15:10), повідомив поліцію, що її незабаром буде випущено і чекав підтвердження того, що немає ніяких заперечень, повернув їй особисті речі, розібрався з рахунками і о 18:30 зробив запис про її адресу для повідомлень. На всі ці дії обов’язково пішов деякий час.

25. ... Суд ... просто зауважує, що пані Мандзоні доставили у в’язницю Ребіб’я (Rebibbia) за понад півтори години після закінчення суду над нею і що протокол слухання їй вручили незабаром після прибуття туди, до того ж цю процедуру належить розглядати як перший етап виконання рішення Римського районного суду. За загальним визнанням, адміністративні формальності, згадані урядом, можна було б здійснити швидше, але це не дає підстав для висновку про порушення Конвенції, певні затримки у виконанні рішень про звільнення осіб з-під варти часто неминучі, хоча їх належить зводити до мінімуму.

У підсумку, порушення підпункту (с) пункту 1 статті 5 не було...

«Лабіта проти Італії» (Labita v Italy) [GC], 26772/95, 6 квітня 2000 року.

172. ... у цій справі затримка зі звільненням заявника тільки почасти була пов’язана з потребою виконати відповідні адміністративні формальності. Додаткова затримка зі звільненням заявника з 00:25 до ранку 13 листопада 1993 року була викликана відсутністю реєстратора. Тільки після того, як той повернувся, стало можна перевірити підстави для подальшого ув’язнення заявника й проведення адміністративних формальностей, пов’язаних із його звільненням...

173. З огляду на ці обставини, подальше тримання заявника під вартою після його повернення у в’язницю Терміні Імерезе (Termini Imerese) не було першим заходом у виконанні постанови про його звільнення і, отже, не потрапляло до сфери застосування підпункту (c) пункту 1 чи якогось іншого підпункту статті 5.

174. Отже, з цієї причини є порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

«Деєрлі і інші проти Туреччини» (Değerli and Others v Turkey), 18242/02, 5 лютого 2008 року.

22. В цій справі Суд відзначив, що розпорядження звільнити заявників, видане 3 липня 2001 року, передали того ж дня о 17.50 до установи, де перебували ці особи. Однак їх звільнено лише наступного дня, із затримкою від вісімнадцяти годин п’ятнадцяти хвилин до двадцяти трьох годин тридцяти п’яти хвилин. Суд вважає, що через брак чіткого погодинного звіту про дії та формальні процедури, до яких вдавались уповноважені працівники в’язниці, твердження уряду про те, що заявники не мали жодної затримки із звільненням, не можна брати до уваги...

25. Він також вважає, що кількість позбавлених свободи осіб, яких треба було звільнити, не може служити виправданням зазначеної затримки. Держави — учасниці Конвенції для того, щоб забезпечити дотримання права на свободу осіб, відповідно до своєї юрисдикції, повинні вжити необхідних заходів з тим, щоб надати можливість персоналу пенітенціарних закладів без зволікання виконувати розпорядження про звільнення, при цьому маються на увазі випадки, коли йдеться про велику кількість затриманих.

26. У світлі викладеного вище, Суд доходить висновку, що продовження попереднього затримання заявників впродовж годин після того, як видано розпорядження про звільнення, не узгоджується із вимогами статті 5 Конвенції, і не підпадає під одну із підстав п.1 статті 5.

27. Отже, є порушення цього положення.