Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів
Законодавче визначення злочинної організації виходить за межі традиційного розуміння інституту співучасті, оскільки воно являє собою не просте об’єднання зусиль трьох чи більше осіб у вчиненні умисного злочину, а виникнення й функціонування специфічних відносин у згуртованому злочинному середовищі, заснованих на структуруванні й диференціації злочинної діяльності, вироблених у її надрах нормах поведінки і відповідальності[221]. Більше того, у злочинних групах, яким притаманні ознаки високої організації, лідер (організатор), як правило, сам у вчиненні злочину участі не бере, його не можна ставити в один ряд з іншими співучасниками злочину, тому що це категорія іншого явища, що має істотні особливості, пов’язані із більш високим рівнем організованості.
Не сприяє протидії злочинністю й те, що зміст норм Загальної частини КК України не передбачає кримінальну відповідальність за форми діяльності, а лише за конкретні діяння, завдяки чому лідери злочинного світу, здійснюючи загальне керівництво організованої злочинної діяльності, впливаючи на її розвиток і паразитуючи за її рахунок, залишаються безкарними і процвітаючими. Саме тому це явище повинно одержати своє відображення в Загальній частині закону про кримінальну відповідальність.
Розділ 3. Кримінальна відповідальність співучасників3.1. Підстава кримінальної відповідальності співучасників злочину
Кримінальна відповідальність у демократичній країні застосовується не довільно, а через особливі, правозастосовні правовідносини, що складаються між особою, яка вчинила злочин, потерпілим від злочину і компетентним органом державної влади й управління (посадовою особою), уповноваженим призначати кримінально-правові засоби впливу на осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів. Правозастосовний орган, використовуючи обов’язкову для нього процесуальну (процедурну) форму, встановлює факт вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, і з урахуванням усіх обставин справи конкретизує вид засобу кримінально-правового впливу, що може бути застосовуваний за вчинене.
При цьому увагу доцільно акцентувати на такому: правозастосовні правовідносини не слід змішувати з тими правовідносинами, юридичною формою яких уособлюються застосовувані примусові заходи. Останні не створюються, а лише конкретизуються правозастосовним органом. Існують же вони в межах диспозиційних чи охоронних правовідносин. Це пояснюється тим, що в одних випадках примусові заходи розраховані винятково на відновлення порушеного права учасника раніше виниклих диспозиційних правовідносин (наприклад, лише на відшкодування збитків), в інших — на відновлення порушеного права і на додаткові обтяження (наприклад, на відшкодування збитків і на стягнення штрафної неустойки), у третіх — лише на нові обтяження, що виникають через поведінку, що відхиляється. Саме в разі, якщо примус не зводиться до відновлення порушеного стану, застосування його відбувається в межах охоронних (забезпечувальних) правовідносин, у тому числі кримінально-правових відносин.
Відповідно, або досягається «повернення» учасника вже існуючих диспозиційних правовідносин «на своє місце», виконання ним свого обов’язку перед управомоченою особою саме щодо цих правовідносин, або виникають інші, охоронні правовідносини, у межах яких відповідна особа несе додаткові чи нові обтяження, покладені на неї саме за вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого Особливою частиною КК.
Притягнення особи, яка вчинила таке діяння, до відповідальності відбувається на підставі норм законодавства про кримінальну відповідальність, але у чітко встановленій кримінально-процесуальним законом формі. Початок реалізації пов’язаний з гіпотезою кримінально-правової норми, тобто умовою, за наявності якої застосовується ця норма і формується підстава кримінальної відповідальності за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цією нормою.
Гіпотеза є обов’язковою складовою будь-якої норми, що передбачає кримінальну відповідальність за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України як злочин. Хоча В. І. Борисов зазначає, що структура абсолютної більшості норм Особливої частини, які встановлюють кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, характеризується однорідністю складових елементів — у них чітко визначені диспозиція і санкція[222]. Тобто він не виокремлює гіпотезу у структурі норм Особливої частини КК України.
На думку П. С. Матишевського, статті Особливої частини КК гіпотезу описують не текстуально, контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію[223].
Однак, із такою точкою зору навряд чи можна погодитися, оскільки обставини, що утворюють у кримінальному праві зміст гіпотези, як правило, є вольовою й усвідомленою поведінкою людини (вчинення злочинного діяння, заподіяння шкоди у стані необхідної оборони тощо). Однак у деяких випадках передумовою початку дії кримінально-правових норм визнається неусвідомлена чи неконтрольована поведінка. Наприклад, вчинення суспільного небезпечного діяння у стані неосудності є підставою застосування примусових заходів медичного характеру.
Слід також зазначити, що як передбачені правовою нормою життєві обставини, наявність яких обумовлює можливість початку реалізації кримінальної відповідальності, можуть бути явища природного чи техногенного характеру, у тому числі ті, що не залежать від волі людини. Прикладом цього може бути звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки, можливість якої передбачена ст. 48 КК України. У такому разі передумовою для застосування зазначеної норми є зміна обстановки, що може виразитися як у діях людей, так і в інших обставинах, у тому числі стихійного характеру. Так, якщо після незаконного вилову риби (ст. 249 КК України) настає посуха, у результаті якої водойма висихає
