Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів
Загальною ж для всіх кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу буде гіпотеза, яка міститься в ч. 1 ст. 2 КК України. У цій статті визначається підстава кримінальної відповідальності, тобто умова, за якою починає “працювати” диспозиція конкретної статті Особливої частини КК — вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить у собі всі елементи та ознаки складу злочину, передбаченого конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу.
Із точки зору теорії кримінального права кримінальну відповідальність слід розглядати як потенційну можливість притягнення особи, яка вчинила злочин, до неї, підстава для чого формується в межах кримінально-процесуальних відносин, так і реальну, що покладається на особу, визнану винною у вчиненні злочину, судом і реалізується в межах кримінально-виконавчих відносин. Тобто кримінальна відповідальність виникає потенційно з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого конкретною статтею Особливої частини КК, а реалізується після констатації судом факту вчинення цього злочину певною особою. Невипадково у великому тлумачному словнику сучасної української мови зазначається, що реалізувати — значить здійснити, зробити реальним, втілити в життя[224].
Як справедливо зазначає А. Х. Степанюк, мета кари як реальна можливість, як тенденція відбиває необхідність переходу кримінальної відповідальності у стадію виконання покарання[225].
На наявність потенційної та реальної кримінальної відповідальності звертає увагу й Ю. В. Баулін[226].
Потенційна кримінальна відповідальність, тобто така, що «існує в потенції і може бути використана за певних умов»[227], виникає з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Особливою частиною КК, тобто з моменту появи підстави такої відповідальності.
У зв’язку з цим не можна погодитися з Ю. В. Бауліним, який зазначає, що потенційна кримінальна відповідальність — це загроза, яка існує в санкції кримінально-правової норми і яка може бути реалізована у майбутньому до конкретної особи, яка вчинить злочин. Потенційна кримінальна відповідальність звернена до невизначеного кола осіб і загрожує кожному, хто вчинить діяння, яке визнається КК злочином[228]. Так, діяльність парламенту щодо встановлення потенційної кримінальної відповідальності здійснюється в межах конституційних правовідносин. Верховна Рада України встановлює і диференціює вид та міру обмежень прав і свобод людини, яка в майбутньому може бути визнана судом винною у вчиненні конкретного злочину. Початковим моментом зазначеної відповідальності, на думку Ю. В. Бауліна, є день набрання чинності законом про кримінальну відповідальність, а кінцевим моментом — день втрати ним такої чинності (за винятком зворотної дії закону в часі — ст. 5 КК)[229].
Пояснення цьому, на наш погляд, вбачається в тому, що при такому підході змішуються два абсолютно різні поняття, які належать до двох підсистем регулювання суспільних відносин: правотворчості та правореалізації.
Початком реалізації потенційної кримінальної відповідальності є саме вчинення суспільно небезпечного діяння, уже передбаченого КК України як злочин. Якщо звернутися до ст. ст. 2, 4, 22 та 49 КК, то з їхнього змісту випливає, що початковим моментом виникнення охоронних кримінально-правових відносин та самої кримінальної відповідальності законодавець визнає такий юридичний факт, як «вчинення злочину». При цьому, часом вчинення злочину законодавець у ст. 4 КК визнає час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності, а отже і моментом початку реалізації потенційної кримінальної відповідальності особи, якщо до часу вчинення злочину вона досягла віку, відповідно, 16 або 14 років (ст. 22 КК). У ст. 49 КК закон про кримінальну відповідальність передбачає правила звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 49 КК, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
3) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
4) десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;
5) п’ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Таким чином, з урахуванням положень ст. 2 КК та усього вищезгаданого можна дійти висновку, що початком реалізації потенційної кримінальної відповідальності визнається час вчинення злочину, тобто момент, з якого діяння особи повністю відповідає ознакам описаної в законі про кримінальну відповідальність дії чи бездіяльності, що є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу конкретного злочину[230], і не тільки тому, що в цей момент виникають кримінально-правові відносини між особою, яка вчинила злочин, потерпілим від злочину і державою, але й тому, що саме на цей момент органи досудового розслідування та суд установлюють наявність всіх ознак складу злочину у вчиненому діянні, рецидиву злочинів та інших обставин, що мають важливе значення для обґрунтованого покладення на особу