Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс

Спеціаліст із політичної теорії Статіс Кувелакіс, який входив до складу центрального комітету СІРІЗА, але звільнився через липневу угоду з «Трійкою», каже, що єдиний спосіб знову об’єднати Грецію — залишити єврозону. «Неможливо боротися із суворою економією чи неолібералізмом у межах наявного валютного союзу, і, найімовірніше, ЄС як такого. Необхідний розрив», — каже він[275]. Але якщо такий розрив і був іще можливий у дні після липневого референдуму, то зараз момент для нього, схоже, минув. Як популістська партія, що обіцяла боротися проти сил, що намагаються нав’язати країні сувору економію, СІРІЗА, напевно, зазнала краху. І це вплинуло на інші ліві популістські об’єднання на континенті, зокрема на «Подемос» в Іспанії.

Іспанія, як і Греція, ніколи не переживала такого розквіту соціал-демократії після Другої світової війни, який пережили багато країн у Північній Європі. До грудня 1975 року Іспанією правив диктатор Франсіско Франко. Після його смерті призначений ним спадкоємець король Хуан Карлос де Бурбон та один із провідних помічників Франко Адольфо Суарес організували перехід від диктатури до парламентаризму. Вони хотіли бути частиною Європи. Іспанський філософ Ортега-і-Ґассет раніше писав: «Іспанія — це проблема, а Європа — це рішення»[276]. Очолювана Суаресом коаліція «Союз демократичного центру» (СДЦ) виграла перші вибори 1977 року, а знову легалізована Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП, ісп. PSOE) виборола друге місце. 1982 року Іспанія приєдналася до НАТО — це був важливий крок у приборканні іспанського мілітаризму. Але оскільки іспанську економіку паралізувала рецесія, того ж року СДЦ остаточно програв вибори Феліпе Ґонсалесу та ІСРП, які керуватимуть Іспанією наступні чотирнадцять років.

ІСРП — найстарша з-поміж партій, що існують в Іспанії, заснована 1879 року. Із періоду правління Франко вона вийшла марксистською, революційною партією, але Ґонсалес переконав її членів усунути з партійної платформи будь-які натяки на марксизм і надати цій політичній силі форми багатокласової партії, а не просто партії робітничого класу. У кампанії 1982 року Гонсалес продовжував виступати за націоналізацію іспанських банків, створення майже мільйона робочих місць державним коштом і вихід із НАТО, але відмовився від усіх цих обіцянок. Зіткнувшись із безробіттям на рівні 16,5 % та інфляцією 14,4 %, маючи перед очима досвід Міттерана у Франції і прагнучи приєднатися до Європейської економічної спільноти, Гонсалес вибрав тетчерівську стратегію зниження інфляції за допомогою скорочення грошової маси та високих відсоткових ставок. Хоча безробіття невдовзі перевищило 20 %, інфляція почала знижуватися[277].

Спершу Ґонсалес у реалізації своєї економічної стратегії заручився неохочою підтримкою профспілкового руху, але на 1986 рік іспанські профспілки повстали і провели два загальних страйки, які налякали Ґонсалеса. Тоді він збільшив державні витрати, заклавши підвалини для зародження держави загального добробуту. Однак 1992 року почалася різка рецесія. Це, а також дедалі активніші звинувачення в корупції (типовій для іспанської партійної системи, заснованої на протекціонізмі та хабарництві) посприяли тому, що на виборах 1996 року ІСРП програла правоцентристській Народній партії (Partido Popular, РР), що замінила СДЦ у ролі головної опозиційної сили. Протягом наступних двадцяти років Народна партія та ІСРП змінювали одна одну в керівництві державою так само, як колись ПАСОК і «Нова демократія» в Греції.

2004 року, після восьми років правління Народної партії, іспанці.обрали Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро від ІСРП. Цей політик розширив спектр соціальних виплат і підвищив мінімальну зарплату. Але, зіткнувшись зі світовою фінансовою кризою та тиском ЄЦБ, 2010 року Сапатеро підписав меморандум про підвищення податків і скорочення витрат і 12 травня того ж року оголосив про масштабне скорочення витрат. Сапатеро рухався тим самим шляхом, що й Папандреу в Греції. Через рік 15 травня на площі Пуерта-дель-Соль у Мадриді зібралися молоді демонстранти. Вони почали місячний сидячий страйк, який поширився по всій Іспанії.

Демонстранти, яких прозвали «Indignados» (обурені), протестували проти запровадженого Сапатеро скорочення витрат, виселення банками людей, які не можуть оплатити свою іпотеку, безробіття та постійної корупції у двох головних партіях (на одному з плакатів було написано: «Демократія — це двопартійна диктатура»). Лідери протесту не були пов’язані із жодною з політичних партій і зневажливо відхрещувалися від ототожнення з організованими лівими та профспілковим рухом. «Ми не праві і не ліві, ми прийшли знизу і йдемо нагору», — так звучав один зі слоганів[278]. Протести охопили ще 57 міст, і в певний момент у Мадриді в них узяли участь 100 тис. протестувальників. Демонстранти проводили зібрання та висували пропозиції. Згодом багато хто з них продовжував організовувати демонстрації. На загальних виборах листопада 2011 року ІСРП зазнала найбільшої за всю свою історію поразки від Народної партії. Прем’єр-міністром став Маріано Рахой.

Пабло Іглесіас, молодий лівий політолог із Мадридського університету Комплутенсе, започаткував телевізійне дискусійне шоу, подібне до Firing Line Вільяма Ф. Баклі[279]. Шоу стало надзвичайно популярним, а Іглесіас із зібраним у «хвіст» довгим волоссям перетворився на бренд. 2013 року, коли внаслідок нового скорочення витрат, нав’язаного Рахою розпорядженням ЄЦБ, безробіття зросло до 26,3 %, Іглесіас і його колеги з університету Комплутенсе почали обговорювати політичну партію, яка ввібрала б енергію «Indignados»[280].

Іглесіас був членом молодіжного крила Комуністичної партії Іспанії, яка не спромоглася здобути