Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс
Керівництво партії складалося з політологів і лідерів деяких груп, що брали участь у подіях 15 травня[283]. Переважна більшість серед них досягнула тридцятирічного віку або наближалася до нього. (Деякі лідери, яких я інтерв’ював, мали такий вигляд, що в разі спроби замовити випивку в барі у США в них запросто попросили б документи). Ця нова партія не мала традиційної організації. Вона повною мірою використовувала телебачення та соціальні медіа, щоб зібрати людей разом і поширити свої повідомлення. Її світогляд також відрізнявся від традиційних лівих об’єднань.
Іглесіас і двоє його найближчих соратників, колег-політологів Хуан Карлос Монедеро та Іньїго Еррехон були палкими прихильниками «рожевого припливу»[284], який охопив Латинську Америку. Він почався обранням у Венесуелі Уго Чавеса 1999 року, а продовжився перемогою Ево Моралеса в Болівії 2006 року. Чавес і Моралес відмовилися від класичної соціалістичної стратегії захисту робітничого класу від капіталістів, а натомість прийняли популістську стратегію згуртування «bravo pueblo» (сміливого народу) проти олігархів. Іглесіас та Монедеро стали радниками Чавеса, а Еррехон присвятив свою докторську дисертацію в Університеті Комплутенсе переворотові Моралеса. (Як з’ясувалося пізніше, Чавес щедро платив Монедеро.)
Монедеро, який у свої 51 був доволі старим партійцем, порівняно з іншими членами, і який стояв на чолі «Об’єднаних лівих», мав більш ортодоксальні ліві позиції, але Іглесіас та Еррехон поєднували приклади латиноамериканського популізму з роботами «постмарксистських» політичних філософів, таких як Ернесто Лаклау[285], аргентинець, викладач Есекського університету, та його дружина бельгійка Шанталь Муфф. «Сучасні політичні ініціативи в нашій країні не були б можливі, — пізніше заявив Еррехон, — без підтвердження з боку інтелектуалів і висновків, отриманих під час переломних моментів у Латинській Америці» та без «розуміння значення виступів, суспільної думки та гегемонії, якими ми чітко завдячуємо роботам Лаклау»[286].
Лаклау та Муфф наполягали, що старі ліві категорії «робітничого класу» та «соціалізму» віджили своє і їх треба замінити популістським проектом, що протиставляє народ еліті й націлений на формування «радикальної демократії». Мета популістської партії — поєднати різні групи в «народ», об’єднаний комплексом вимог, що створюють ідеологічний «кордон» між народом та елітою. На відміну від інших європейських інтелектуалів, Лаклау та Муфф назвали популізм логікою, що може набувати як лівої, так і правої форми. Еррехон став ревним послідовником їхнього підходу. 2015 року він видав книжку, де опублікував свої розмови з Муфф. Видання стало біблією для членів «Подемос». Іглесіас у перші роки перебування в партії також поділяв погляди Лаклау та Муфф на популізм[287].
Іглесіас та Еррехон вимагали боротьби між «Іа gente» [народом, людьми] та «Іа casta» [кастою]. Друге слово — іспанське, але саме поняття запозичене з італійської, його використовує Беппе Ґрілло. Цей термін стосується головних політичних та економічних кіл Іспанії. Іглесіас описує його у своїй книжці «Політика в часи кризи» (Politics in a Time of Crisis) у більш розмовній манері: це «злодії, які встановлюють політичні рамки, щоб украсти демократію в народу»[288]. Іглесіас та Еррехон визначили боротьбу як протистояння між народом та елітою, а не між «лівими» та «правими». Можливо, під впливом позиції «Indignados» вони розглядали іспанських лівих як кволих і не релевантних, адже за майже двадцять років «Об’єднані ліві» не кинули іншим силам жодного значного виклику на виборах. Як пояснив Еррехон виданню Le Monde Diplomatique, «нова партія запустить процес або принаймні уможливить новий політичний рубіж, який символічно постулюватиме існування людей, не представлених панівними політичними кастами, і який лежатиме поза правими і лівими моделями»[289].
Вони також переймалися, що основні партії маргіналізують їх, сприймаючи як «лівих». Іглесіас застерігав: «Коли наші супротивники називають нас „радикальними лівими“ і намагаються постійно ототожнювати нас із їхньою символікою, вони виштовхують нас на поле, де їм легше перемогти»[290]. У розмовах із Муфф Еррехон пояснював, що «еліті було б дуже комфортно зламати вісь лівих-правих. Вони розташовувалися в правому центрі / лівому центрі й витісняли тих, хто кидав їм виклик, на маргінеси»[291].
Іглесіас та Еррехон самі з лівих (у книжковій крамниці партії «Подемос» у її мадридському кафе повно давніх
