Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику - Джон Б. Джудіс
В обмін на підпорядкування своєї валюти євро Німеччина вимагала та отримала від інших країн згоду на підписання Пакту про стабільність і зростання, згідно з яким ЄЦБ брав на себе повноваження контролювати показники бюджетного дефіциту країн-членів, аби вони не перевищували 3 % від ВВП, та державний борг, аби він не становив понад 60 % від ВВП. Члени єврозони були переконані, що за допомогою лімітування дефіциту вони обмежать інфляцію в країнах, а отже, збережуть баланс у відносинах між державами. Як виявилося, вони помилялися. Утім, Пакт про стабільність і зростання, разом із власне впровадженням євро, таки призвів до виключення кейнсіанських стратегій економічного відновлення. Кейнсіанська стратегія базувалася на наявності дефіциту. Якщо дефіцит загрожував порушенням торгового балансу, країна могла використати для захисту платіжного балансу мита чи девальвацію. Але тепер девальвація була неможлива, а мита — заборонені. У результаті правлячі лівоцентристські та правоцентристські партії виявилися безсилими в умовах економічного спаду й відкритими до викликів із боку правих і лівих популістів.
Під час заснування ЄС також було ухвалено принцип свободи пересування людей і бізнесу («свободи заснування»[254]) між державами-членами. У цьому відбилося прагнення створити спільну ідентичність для держав, які колись воювали між собою. Але ці кроки також відображали бізнес-пріоритети. Із розширенням ЄС на Схід європейському бізнесу на Заході сподобалася ідея мати можливість імпортувати дешевшу робочу силу зі Сходу для ресторанів, готелів і будівництв без реєстрації документів. Також бізнес на Заході, де зарплати були вищі, тепер міг вільно переносити свої заводи на Схід, де зарплати були менші, до чого багато хто й удався.
Профспілки нарікали на свободу заснування, тоді як праві популісти обрали мішенню політику відкритих кордонів, яка, зрештою, підірвала зусилля країн-членів щодо контролю за іммігрантами та шукачами притулку. Наприклад, унаслідок відкритості кордонів легальні та нелегальні іммігранти чи шукачі притулку з Північної Африки могли мігрувати з Франції чи Італії до Нідерландів чи Данії. 1998 року в Данії під час дебатів щодо ратифікації Амстердамського договору, яким затверджувалося впровадження в ЄС відкритих кордонів, кампанія проти нього проходила під гаслом «Ласкаво просимо, 40 мільйонів поляків».
Але керівництво ЄС відмежувалося від цих протестів. Економічну та імміграційну стратегію ЄС формували й переглядали країни-члени, але так, що пересічний громадянин мало на це впливав. Тільки одну з головних інституцій ЄС — Європейський парламент — обирали напряму, вона мала повноваження лише схвалювати чи не схвалювати пропозиції та бюджет, надані Європейською комісією, членів якої призначало керівництво країн-членів. Європейська комісія наглядала за щоденним функціонуванням ЄС. Європейський центральний банк контролювала рада представників центробанків країн-членів. Останні призначали також і Європейський суд. Він мав ухвалювати рішення, але його обговорення не підлягало розголосу. Перрі Андерсон у своїй пророчій книжці про Європейський Союз писав: «Що ефективно роблять основні структури ЄС — так це перетворюють відкритий порядок денний парламентів і закритий світ канцелярій»[255].
Деякі лідери правих популістів спочатку підтримували створення ЄС. Жан-Марі Ле Пен розглядав його як спосіб забезпечити домінування Франції на континенті й бастіон проти радянського комунізму. У програмі «Національного фронту» 1985 року він писав: «Європейський Союз залишиться утопією доти, доки Спільнота не має достатніх ресурсів, спільної валюти та політичної волі, що невіддільна від здатності захищати себе»[256]. Однак після того як Радянський Союз розвалився, і потому стало зрозуміло, що ЄС має власну волю, Ле Пен розчарувався в ньому й порівнював Маастрихтський договір із Угодою в Труа XV століття, за якою французький трон було передано англійцям.
Інші популістські партії об’єдналися у виступах проти «дефіциту демократії» в ЄС. Данська народна партія закликала Данію вийти з ЄС. «Шведські демократи» заявляли, що «європейська співпраця — це хороша справа, але нова європейська супердержава — ні»[257]. Невдоволення популістських партій Європейським Союзом поділяли багато європейських виборців. Готуючись підписати Маастрихтський договір, Франція й Данія провели референдуми. Французи ледве схвалили угоду 51,1 % голосів, а данці відхилили її з аналогічною перевагою голосів, ледь схваливши її дещо пізніше, коли Данії було дозволено відмовитися від виконання деяких положень угоди. Пізніше ЄС запропонував приєднатися до Союзу Норвегії, однак 52,2% її виборців відмовилися від членства. Шведські виборці ледве схвалили членство 52,8 % голосів. У вересні 2000 року 53,2 % данців проголосували проти приєднання до єврозони; три роки потому єврозону відхилили 56,1 % шведів.
У відповідь на поширене невдоволення структурою ЄС керівництво Союзу ухвалило нову конституцію, до якої було внесено незначні корективи. Але 2005 року 54,9 % виборців у Франції та 61,5 % нідерландців проголосували проти конституції. Тоді ЄС відмовився від конституції і змінив назву документа на угоду, щоб її не потрібно було всенародно ратифікувати. Це викликало обурені заяви про бюрократичну маніпуляцію. Опозицію новій конституції всередині ЄС очолили праві популістські партії, і це разом із їхніми протестами проти імміграції, ісламу та неоліберальної суворої економії посприяло зростанню їхньої підтримки в суспільстві. Це також дало змогу цим партіям, заплямованим зв’язками з європейським авторитаризмом, претендувати на ореол демократичності.
Розділ 5Обмеження лівого популізму: СІРІЗА та «Подемос»
Упродовж 2003—2007 років Європа, вочевидь, перебувала в задовільному стані. Зростання в Європі становило в середньому 2,75 % на рік —
