Демократія - Кондоліза Райс
Після здобуття незалежності перші кроки України були доволі хибними. Перший прем'єр Леонід Кучма був призначений у жовтні 1992 року й через рік подав у відставку. Він пішов в опозицію й звинуватив президента в блокуванні його реформ, обіцяючи балотуватися проти нього на наступних виборах. Він дотримав слова й рішуче переміг Кравчука, здобувши 52 % голосів.
Я побувала в Києві в 1994 році, за кілька місяців до тих виборів. До мене приєднався мій колега зі Стенфорду Чіп Блекер. Ми до-перва прилетіли з Москви, де нові ресторани, готелі й торговельні пасажі затуковували економічні негаразди, з якими стикалися пересічні росіяни. Такого потьомкінського села в Києві не було. Будівлі були так само обшарпані, а готелі так само похмурі, як і за радянських часів. Ми собі гуляли, аж ось мені в око впав передвиборчий постер. Той, хто володіє російською, відносно просто прочитає український текст. Я звернулася до Чіпа. «Там і справді написано те, що я думаю?» — спитала його. «Атож. „Голосуйте за нас, і більше вам голосувати не доведеться“». Ми посміялися, вважаючи, що ця партія, либонь, хотіла сказати, що вона буде розумно правити. Постер якось розбігався з сутністю виборчої демократії. Як і перші керівники України.
Перша пострадянська конституція України спиралася на обіцяну інституційну рівновагу. Її прийняли 1996 року, через два роки після того, як Кучма став президентом; документ запроваджував змішану систему, в якій президент був главою держави, а прем'єр — главою уряду. Парламент одержав значні повноваження де-юре контролювати владу президента.
А що комуністи мали найбільшу фракцію, хоча й не більшість, вони постійно вдавалися до блокування. Ліберальні сили боролися між собою, загрожуючи одна одній більше, ніж комуністи. Кучма був розчарований ними й погрожував провести загальний конституційний референдум. Погроза спрацювала, і ліберали миттєво об'єдналися, щоб усунути прокомуністичного спікера. Новий глава Верховної Ради пообіцяв співпрацювати з президентом, котрого всі ці події зміцнили.
Президент Кучма не марнував часу, а спонсорував і переміг на більш обмеженому референдумі. У нього тепер за певних обставин було право розпустити законодавчий орган. Хоча в конституції нічого й не міняли, щоб відбити ці зміни (знадобилося б дві третини голосів), Кучма правив так, ніби зміни сталися. В Україні президентство стало найпотужнішим пострадянським інститутом.
Інші способи рівноваги, як-от стосунки між президентом та прем'єром, не працювали. Останньому завжди випадала невдячна робота налагодження економіки, а коли реформи провалювалися, президенти один за одним мали кого звинувачувати. А невдач було задосить. Тож початкова історія України складалася зі смиканини між двома гілками влади і вервечки прем'єрів, що не засиджувалися на місці.
1998 року Кучма звернувся до Віктора Ющенка, який був главою Національного банку України. Президентові був украй потрібен компетентний прем'єр-міністр. Ющенко мав відповідні дані. Його найкраще знали за успішне впровадження гривні в Україні та вдале модерування впливу на Україну російської фінансової кризи 1998 року. Він добре впорався з роботою, забезпечивши темпи зростання в 5 % після дев'ятьох років падіння економіки й діставши схвалення МВФ та Світового банку.
Попри бездоганний звіт, лише через рік уряд Ющенка пішов у відставку, після того як Верховна Рада проголосувала за недовіру йому. Схоже, що прем'єр дошкулив потужним бізнесовим інтересам своєю агресивною антикорупційною кампанією. Ющенко також наразився на конфлікт із президентом, який заздрив своєму успішному й популярному колезі. Звільнений прем'єр вирішив створити коаліцію під назвою «Наша Україна». Наступного року на парламентських виборах нова партія виборола 112 місць. Добре повелося й заможній олігархині й союзниці Ющенка Юлії Тимошенко. В них обох не було більшості, але їхній блок виявився впливовим та енергійним.
Тепер Кучма мав реальну опозицію, на котру зреагував у недемократичний спосіб. Він радше повернувся до старих авторитарних способів. Зростало переслідування журналістів. Уряд видав таємне розпорядження, змушуючи ЗМІ друкувати історії, спонсоровані урядом (темники). Кучма призначив корумпованого, консервативного колишнього апаратника-комуніста виконавцем власних наказів. Він усунув ще одного прем'єра і перевів до Києва свого союзника Віктора Януковича, губернатора східної Донецької області.
Станом на 2003 рік Кучма втрачав владу в країні. Він відверто недооцінював, наскільки свобода об'єднань і ще відносно незалежна преса ускладнять його спроби придушити інакодумство. Десятки тисяч вийшли на демонстрації, вимагаючи його відставки та змін конституції для обмеження повноважень президента. Медіа-агенції взялися розповідати про корупцію в кліці Кучми. Про темники говорили відкрито й відверто проти них протестували. Кілька сміливих журналістів почали публікувати матеріали про роль президента у зникненні опозиціонерів.
До збурення опозиції призвели вибори в містечку у віддаленому регіоні[66]. Ернест Нусер, кандидат Кучми, переміг кандидата від «Нашої України» Віктора Балогу з багатьма електоральними порушеннями. Спостерігачі повідомляли про випадки насильства та маніпуляції з бюлетенями. Реакція на ці вибори була потужною, бо багато хто побоювався, що вони провішують такі самі порушення на майбутніх президентських виборах. За місяць Нусеру довелося подати у відставку з посади мера.
Тепер Кучма перебував під сильним тиском. Він обіцяв провести конституційну реформу і не висуватися на наступних виборах. Президентську кирею приміряв Янукович і через кілька місяців став кандидатом від «Партії регіонів». Йому протистояв кандидат від «Нашої України» Віктор Ющенко. Ці президентські вибори відбувалися в голлівудському стилі: інтрига, драма, отруєння.
«Познайомтеся з Віктором Януковичем»
Владімір Путін цілком справедливо пишався своїм новим кабінетом на президентській дачі, розташованій за 20 кілометрів від Москви. Того травневого дня 2004 року він запросив мене поговорити перед формальною зустріччю з іншими. Ми стояли перед заскленими двостулковими дверима й дивилися на величезний сад, залитий сонцем. «Трохи нагадує мені Трояндовий сад[67]. Але цей більший», — подумала я.
Раптом бічні двері відчинилися, й мої роздуми перервалися. Увійшов високий сивуватий чоловік і міцно потис мені руку. «Познайомтеся з Віктором Януковичем, — сказав мені російський президент. — Він балотується на президента в Україні». Це був один із тих дивних моментів, які трапляються в Путіна. Він ніколи
