Демократія - Кондоліза Райс
Янукович, безумовно, цінував підтримку Москви. Але справжні переваги дав йому Кучма, який через державний апарат схилив шальки терезів на його користь. Міжнародні спостерігачі повідомляли про погрози студентам, робітникам, державним службовцям, які наважувалися підтримати Ющенка. Дедалі більше залякувані ЗМІ мали підтримати відібраного в ручному режимі наступника президента. Європейські, американські й канадські офіційні особи висловлювали занепокоєння щодо ходу виборчої кампанії, але дарма. Поле для гри було, далебі, нерівне.
І тоді події набули мелодраматизму. Вранці Віктор Ющенко прокинувся страшенно хворим після вечері з главою Служби безпеки України. Лікарі відразу не змогли визначити, що не так, але він уважав, що його отруїли. Один із представників Кучми запропонував, щоб Ющенко використав куштувальника, «як робилося в середньовіччі». Це не просто тонкий натяк: виклик президентові міг коштувати йому життя. Група західних лікарів згодом визначить, що Ющенка й справді отруїли діоксином.
Попри погіршення стану він продовжив кампанію. Визначилися бойові шикування: проросійський та проєвропейський табори. Під час кампанії Янукович пообіцяв провести референдум, що не тільки дозволить українцям мати подвійне громадянство з Росією, але також зробить російську другою державною мовою в країні. Ця тема була популярною в деяких округах на сході, але жахала прозахідних лібералів у Києві.
Далі в кампанії посилилося втручання в процес сил Кучми, і коли нарешті почалося голосування 31 жовтня 2004 року, ніхто не здивувався, що, за заниженою оцінкою міжнародного монітора, голосування «не відповідало... стандартам демократичних виборів»[68]. Щойно голоси за Ющенка почали зростати, Центрвиборчком припинив рахувати бюлетені, даючи поживу теоріям, що він за будь-яку ціну блокуватиме перемогу. У кожному разі жоден кандидат не набрав 50 % голосів, аби уникнути другого туру.
Менше ніж за місяць українці голосували в другому турі при рекордній явці. На підрахунок голосів мало піти три дні. Тим часом у великих містах на підтримку Ющенка зібралися великі натовпи. Кілька міськрад, зокрема київська, визнали його президентом. А от російський президент привітав свою людину — Януковича — на підставі попереднього, а не остаточного підрахунку комісії. 24 листопада завершився підрахунок голосів, і Януковича було оголошено переможцем: 49,46 % до 46,61 %.
Міжнародні спостерігачі не повірили результатам. США, Європа й Канада не повірили результатам. Ба більше, прибічники Віктора Ющенка не повірили результатам. Протестувальники заблокували державні установи, гучно бадьорилися, коли їхній кандидат символічно присягав у приміщенні парламенту. Величезні юрби — за деякими оцінками, до 200 000 осіб — щодня заполонювали майдан. У відповідь на протести людей на вулицях Верховна Рада ухвалила незобов'язуючу резолюцію про визнання виборів недійсними.
Одначе прихильники кандидатів розділили країну. Зовсім інша картина була на сході, де кілька областей погрожували відокремитися, якщо результати виборів не будуть затверджені. У цій третині країни розпочалися контрдемонстрації. В Україні почалася криза.
За цих хаотичних обставин зачиналася зоряна година для українських інституцій. Втрутився Верховний Суд України й погодився розглянути справу Ющенка, відклавши затвердження результатів виборів до слухання справи 29 листопада. Свідчення, подані безпосередньо до суду, звинувачували Януковича у фальсифікації виборів. Кучма перейшов до оборони та оголосив нові вибори. Через чотири дні Верховний Суд оголосив недійсними вибори 21 листопада. Повторне голосування виграв Ющенко: 51,99 % проти 44,19 %. Янукович пішов із посад прем'єр-міністра та лідера своєї партії. 23 січня Віктор Ющенко став президентом України. На інавгурацію прибули світила з усього Заходу, зокрема держсекретар Колін Павелл. Москву представляв посол Росії.
Президент Буш і я нарешті одержали змогу зустрітися з новим демократичним лідером України на саміті НАТО в лютому 2005 року. Ми прийшли трохи зарано, бо така була в президента звичка. Всі чекали на зустріч із відважним і навіть ніби легендарним Ющенком. Але тепер нашій делегації ще треба було пристосуватися до того, що ми мали побачити. «Не дивуйтеся, — попередив Джон Гербст, наш посол в Україні. — У нього нечуваний вигляд». Джон був людиною емоційною, але ніщо не могло приготувати нас до того, що ми мали побачити.
Ющенко був високим, і легко було уявити, що колись він був напрочуд гарним. Тепер через отруєння його рябе лице було безладно вкрите пурпуровими й зеленими плямками, а вуха значно побільшали. Його супроводжувала чарівна, елегантна дружина, яка спиралася йому на руку. Звичайно, про його зовнішність ніхто нічого не сказав, хоча президент поцікавився, як він почувається. «Дякую, я одужую», — відповів Ющенко.
Президент Буш, одначе, продовжив розмову, дивлячись йому просто в очі, але не торопіючи. Вони обговорили передвиборчу обіцянку Ющенка вивести українські війська з Іраку. Президент запевнив його, що все зрозумів. Перейшли до стану економіки. Ющенко пообіцяв боротися з корупцією й убезпечити приватні інвестиції. Співрозмовники трималися своїх позицій. Проте важко було зосередитися на тому, що казав українець. Загалом ситуація складалася сумно. Мабуть, жахливо було щоранку дивитися в дзеркало й бачити, чого коштувала йому відданість своїй країні.
Однак особисту жертву варто розташувати в перспективі: українська демократія встояла, і цей чоловік був вільно обраним президентом неопереної незалежної країни. Саме там і тоді Ющенко сказав президенту Бушу, що хоче приєднатися до НАТО. «Це буде гарантія нашої демократії», — сказав він. Президент США вагався... він не хотів обіцяти щось, чого не міг дати. Але він ніколи не забував про той момент, коли президент України — спотворений невдалим замахом на життя — звернувся до Америки по захист.
Помаранчева революція на спаді
Лейтмотиви української політики — корупція, особиста ворожнеча між ключовими акторами, переходи в об'єднаннях, втручання Москви у справи країни — проявилися невдовзі після здобуття незалежності й відтоді ускладнювали поступ держави. Це призводило до постійних політичних протистоянь в Україні, і населенню залишалося тільки виходити на вулиці. І з кожним разом інститути втрачали довіру й ставали менш легітимними.
Заграва від Помаранчевої революції, як почали називати події кінця 2004 року, тривала менше року. Ющенко призначив Юлію Тимошенко на посаду прем'єр-міністра. Обоє, очевидно, уклали угоду перед виборами, в якій вона обіцяла свою підтримку за посаду, яку він їй дасть після свого обрання. В лютому 2005 року Верховна Рада з ентузіазмом схвалила це призначення. У вересні 2005 року її вже не було. Впродовж цих місяців українці в розпачі спостерігали, як особиста неприязнь цих ветеранів Помаранчевої революції шкодила процесу урядування.
Тимошенко була сущим виявом сили
