Демократія - Кондоліза Райс

Іноді їхній гріх полягав просто у згоді говорити з агентами служби безпеки або відповідати на їхні запитання, але в напруженій атмосфері початку 1990-х цього було досить, аби затаврувати людину як колаборанта. Інколи звинувачення були більш проблемними і тривожними.

У вельми прикрому епізоді 1992 року міністр внутрішніх справ подав список депутатів, сенаторів та держслужбовців, які, за його даними, були «агентами» служби безпеки. «Портфельна справа» зачепила десятки людей включно з деякими членами антикомуністичних опозиційних груп. Почалася зам'ятня, і Валенса заявив, що списки підроблені, й зажадав відставки уряду Яна Ольшевського. У відповідь члени уряду створили нову партію.

Такі звинувачення й контрзвинувачення ще багато років сколихатимуть польську політику. 2007 року архієпископ Варшави подав у відставку через викриття того, що за комуністичної доби він співпрацював зі службою безпеки. Наступного дня те саме вчинив інший відомий католицький сановник. За кілька місяців через схожі звинувачення покінчив життя самогубством колишній міністр.

Польщі, як і будь-якій іншій країні в перехідну добу, було важко уникнути розколу й знаходити справедливість щодо минулого, а також доходити згоди, бо треба рухатись уперед. Перехід Польщі до демократії не був гладеньким, хоча і гладшим, аніж деінде; більшість хотіла закріпитися в демократичній Європі й прагнула членства в ЄС. Поляки з повагою та прихильністю ставилися до США, і це підштовхувало їх до членства в НАТО, що також захистить їх від Москви — про всяк випадок.

Одним із недооцінених факторів у назагал успішному переході Центральної та Східної Європи була роль ЄС і НАТО як провідних зірок у демократичних перетвореннях. Щоб стати членом, країни мали скористатися дорожньою картою інституційних реформ. На багато демократичних переходів сильний вплив здійснюють окремі одіозні особистості, як-от Борис Єльцин у Росії. Вони й кроку не зроблять для розвитку інститутів, які можуть протистояти примхам певних лідерів. У випадку Росії високоперсоналізоване й владне президентство означає одне, якщо на чолі Борис Єльцин, і зовсім інше, якщо на олімпі Владімір Путін.

У Польщі перспектива вступу до НАТО і ЄС робить правильний наголос у реформуванні — на інституційних змінах. Для членства треба задовольнити низку ретельних та специфічних вимог щодо інституційних реформ.

Асоціація Польщі з ЄС розпочалася з пакту про торгівлю та співробітництво через кілька місяців після перемоги на виборах «Солідарності». Разом із Угорщиною та Чехословаччиною (незабаром вона розділиться на Словаччину й Чеську Республіку) Польща утворила Вишеградську групу, котра прагнула повної інтеграції з європейськими інститутами. Та сама група одночасно йтиме в НАТО.

Процес вступу до ЄС змушував країни, які цього хотіли, узгодити своє законодавство з європейськими стандартами у 31 проблемній царині, або «розділі». Сюди входили економічні питання: свобода руху капіталу й товарів, оподаткування, сільськогосподарська реформа. Політичні питання, усе: від захисту споживача й охорони здоров'я до правосуддя і внутрішніх справ та політики в галузі культури — підлягало реформуванню й оцінці узгодженості з вимогами ЄС. Перегляду підлягали також політичні інститути, і траплялося пряме втручання ЄС, аби попередити претендента, що антидемократична практика може призвести до збивання зі шляху до членства[55].

НАТО додав ще низку інституційних вимог щодо оборони, які стосувалися реформ у країні. Так, Альянс наполягав на «демократичному й громадському контролі» військових як основі стабільної демократії.

1997 року Польщу запросили приєднатися до НАТО. Вона стала дійсним членом ЄС через кілька років — у 2004-му. Після Другої світової війни ситуація Польщі обумовлювалася тим, що Радянський Союз погоджувався лише на комуністичні уряди в Східній Європі. На це пішло майже півстоліття, але країна наразі стала повноправним членом демократичного континенту.

Років через двадцять відбулися дискусії з приводу того, чи варто колишнім сателітам Москви пропонувати приєднатися до «західних» інститутів. Особливій критиці був підданий НАТО, який нібито пересовує лінію фронту Холодної війни на схід — до російських кордонів.

Проте слід пам'ятати, що НАТО за свого створення мав дві цілі. Одна — зупинити загрозу, яку становили війська Сталіна вільній від радянського впливу частині Європи. Цього вдалося досягти завдяки потужній присутності звичайних військ та посиленому ефекту стримування, який забезпечувала американська ядерна зброя.

Але це була не єдина мета НАТО. Творці Альянсу гадали, що то буде парасолька безпеки, аби гарантувати демократичний мир старим ворогам, себто з'явиться нове середовище, в якому у Франції та Німеччини більше не буде приводів воювати. Вони глибоко вірили в те, що тепер політологи називають «демократичним миром», і вважали, що союз вільних народів зможе запобігти війні[56]. Цей наголос на свободі як протиотруті від конфліктів опинився в центрі повоєнної стратегії, що спиралася на демократизацію Німеччини й політичне та військове об'єднання Європи. І це чудово вдалося реалізувати.

Проте завершення європейського проекту можливе, тільки якщо його частиною стануть і Центральна, і Східна Європа. Тому «цілісна й вільна» Європа, як говорив про це Джордж Г. В. Буш, мала тримати двері відчиненими для нових європейських демократій. Цей шлях давав імпульс для внутрішньої реформи і, як сподівалися проектувальники європейських інститутів, надавав давнім ворогам дім, аби вони ставали союзниками. Так само як у 1945 році мало хто поставив би на вічний мир між Німеччиною та Францією, тепер багато хто чекав на відкритий конфлікт між Угорщиною і Румунією та Туреччиною і Болгарією через етнотериторіальні відмінності, що замовчувалися за комуністичного ладу.

Завдяки її відносно багатому інституційному профілю на початку демократизації — та інтеграції в Європу — Польща наразі і цілком демократична, і цілком європейська. Принаймні на час написання цієї книжки.

Чи перебуває польська демократія в небезпеці?

Побудова стабільної демократії ніколи не завершується. Інститути постійно постають перед викликами — часом це якийсь дріб'язок, а часом і фундаментальні питання. Принаймні за останні сорок років Сполучені Штати пройшли і через Вотерґейт, і через змагальні президентські вибори. Інститути виявилися достатньо сильними, аби вистояти в цих випробуваннях.

У Польщі зараз саме такий період тестування, і багато ризиків чатує на її молоді демократичні інститути. Частково це одна з фаз демократичної консолідації. Але повністю це не прояснює ситуацію, в якій опинилися поляки.

Кожна демократія спирається на підвалини соціальних настанов та цінностей. Дух демократичних інститутів полягає