Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

відродження буржуазних елементів під час непу обидва типи націоналізму знову явилися на світ: російський шовінізм у протистоянні українізації та його український відповідник у тих прошарках української інтелігенції, які протиставляли свої переконання інтересам інших радянських республік. Ці обидва типи націоналізму вразили певні частини КП(б)У, та партійному керівництву вдалося їх здолати. Однак більшість у КПЗУ стала на бік українського національного ухильника Шумського, якого в КП(б)У практично ніхто не підтримував. У такий спосіб в одну купу було звалено помилки Хвильового, Шумського та більшості з КПЗУ: їх усіх оголосили національними ухильниками, які намагаються дискредитувати СРСР і його національну політику та забезпечують матеріалом національних шовіністів по всьому світу, закликаючи не довіряти Всесоюзній комуністичній партії та Комінтерну[431]. Якщо коротко, то більшість членів КПЗУ були зрадниками. Обидва документи було передано до Комінтерну[432].

Невдовзі потому з’явилася відповідь КПЗУ із закликами до комуністичної єдності, яку вона підтримувала, визнаючи помилки і Шумського, і Максимовича. До того ж іще раз підтвердила правильність критики ЦК КП(б)У та ЦК КПП[433]. Одначе така її реакція не вберегла партію від різкої критики на з’їзді КПП, який саме тоді проводився[434]. У серпні Виконавчий комітет Комінтерну також сформував свою комісію у справах України, яка схвалювала КП(б)У й засуджувала Шумського та його прибічників у КПЗУ[435].

На певний час здалося, ніби проблему вирішено, проте члени меншості в КПЗУ, які й до цього вже намагалися посунути більшість і взяти владу у свої руки, продовжували спроби здійснити переворот у партії, що зрештою призвело до її масштабного розколу. Наприкінці листопада політбюро КП(б)У підтримало цю меншість і закликало прибрати з посад у ЦК КПЗУ трьох членів — представників більшості. Водночас остання відмовилася визнати це рішення та передала справу на розгляд до Комінтерну. Невдовзі керівництво КПП оголосило про розпуск Центрального комітету КПЗУ та замінило його виконавчим органом із трьох осіб. Тим часом Комінтерн зустрівся у Львові з представниками меншості, і навіть не запросив на цю зустріч нікого з більшості. 24 грудня Комінтерн усунув Максимовича з ЦК КПЗУ. На початку січня КПП відмовилася надати дозвіл на зібрання ЦК КПЗУ, тож 13 січня більшість організувала свою «нелегальну» партійну конференцію, тоді як меншість провела так звану «загальну раду» партії. 14 січня політбюро КПП засудило проведену більшістю конференцію як «фракційну» та виключило представників КПЗУ з Центрального Комітету. 18 лютого 1928-го пленум Виконавчого комітету Комінтерну виключив зі складу Комінтерну більшість КПЗУ[436].

У травні 1928 року більшість із КПЗУ відповіла памфлетом на захист своєї позиції. Його написав Турянський і назвав «Крізь призму Марксової критики». Це систематичний і найретельніший виклад поглядів прибічників Шумського в КПЗУ та, власне, «шумськизму» загалом.

Після короткого виступу на захист історії КПЗУ у відповідь на звинувачення в тому, що брак сильного галицького пролетаріату нібито призводив до «постійного ухилення» в бік націоналізму, Турянський виклав аргументи, які раніше наводив Михайло Волобуєв для надання економічного обґрунтування критиці політики КП(б)У[437]. Як і у випадку з Хвильовим, Турянський відкидав деякі радикальніші погляди Волобуєва, проте він послуговувався працею останнього, щоб підсилити власний твір. На його думку, національне питання вже виросло зі своїх старих рамок, не обмежується виключно селянською проблемою й трансформувалося в:

проблему розвитку виробничих сил національних республік Союзу та їх індустріалізації. Оскільки побудова соціалізму передусім означає подолання економічної відсталості Союзу загалом і його національних складових, які через колоніальну політику царизму були економічно та культурно упослідженішими й через це є найслабшими ланками в усій економічній конструкції.

Він також додав, що побудова соціалізму також означає посилення впливу пролетаріату на селянство, а це завдання можна було виконати тільки якщо відсталі райони буде індустріалізовано та селяни-неросіяни стануть робітниками в достатній кількості для того, аби спромогтися вести за собою селянські маси своїх народів[438]. Своєю чергою, це означало консолідацію економічного життя неросійських республік, але, по суті, відбувалося так, що російський шовінізм заважав їй. «Шумськизм» аж ніяк не підривав єдність Радянського Союзу, він лише означав просування єдиним можливим шляхом до згуртування різних національностей в одному союзі:

Основний зміст так званого шумськизму в галузі економічної політики полягає в тій позиції, що протягом нинішнього періоду побудови соціалізму потрібно ухвалити вирішальний курс на соціалістичну консолідацію національних республік як Республік, на розвиток їхніх виробничих сил, на їхню індустріалізацію. Це позиціонувалося як єдиний спосіб здолати великодержавний шовінізм, що призводить до відновлення старої «єдиної та неподільної Росії», а також спроби українського націоналізму відірвати Україну «геть від Москви» та відновити буржуазну Україну як УНР, тобто, якщо казати коротко, це єдиний спосіб згуртувати разом національні республіки, які мають переважно селянський характер[439].

Далі Турянський звертається до питання українізації та стверджує, що так само, як індустріалізація була єдиним способом подолати економічну відсталість неросійських республік, коренізація стане єдиним шансом здолати їхню культурну обмеженість. Індустріалізація робила українізацію нагальнішою, оскільки дедалі більше колишніх українських селян ставали міськими пролетарями, а якщо весь робітничий клас мав брати участь у побудові соціалізму, то тих, кого раніше було русифіковано, тепер належало б дерусифікувати, і то якнайшвидше. Тільки завдяки дерусифікації можна було зберегти панування пролетаріату над українським культурним розвитком. Інтерпретований у такий спосіб «шумськизм» лише наполегливіше вимагав від партії, щоб та продовжувала свою діяльність відповідно до проголошеної нею ж політики. Українізація має бути швидкою, оскільки стрімкими є темпи українського культурного відродження; неспроможність встигати за цим темпом означала загрозу взагалі відмовитися від провідної ролі в культурному відродженні та передати її до рук буржуазної національної інтелігенції. Врешті, не можна було мати українську пролетарську літературу без українського пролетаріату. Турянський стверджував, що це сказав Шумський, і мав рацію. Насправді, як писав Турянський, українізація пролетаріату прогресувала, а відставали такі керівники, як Каганович. Звинувачення проти Шумського в тому, що він просував примусову українізацію чи «ультраукраїнізацію», були хибними, бо він обстоював лише офіційну політику партії, самою нею й проголошену, — політику українізації, тоді як партійне керівництво зволікало з її здійсненням[440].

Турянський змальовував Шумського взірцем комуністичної ортодоксальної догми, який лишень прагнув попередити власну партію про загрози як російського, так і українського буржуазного націоналізму. На його погляд, продовження кампанії проти Шумського означало лише більше ухилення в бік російського шовінізму, оскільки для Кагановича боротися з «українським сепаратизмом» означало зайняти ту саму позицію, якої дотримувалися білогвардійці. Водночас кампанія посилювала позиції українських націоналістів, особливо в Західній Україні, оскільки зменшувала привабливість комунізму серед народних мас.