Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

На памфлет Туринського майже не було ніякої відповіді, а ті реакції, що з’являлися, переважно скидалися на пусту істеричну полеміку, притаманну офіційному комуністичному руху: тих, хто з ними не погоджувався, виставляли зрадниками[442].

Тим часом, переважно завдяки своєму визнанню з боку Комінтерну як офіційної Комуністичної партії, меншість КПЗУ консолідувала свою позицію. Після багатьох невдалих запитів до Комінтерну про те, щоб знову відкрити провадження в їхній справі, та спроб знову вступити до партії «більшість із більшості» поступово або поверталася до офіційної КПЗУ, або взагалі відмовилася від комунізму. Уплив КПЗУ на політичне життя Західної України впав, проте єдності в партії було досягнуто. У 1929 році Максимович, якого наприкінці 1927-го вже відправили до Москви, публічно відрікся від своїх минулих помилок. У 1930 році це зробив і Шумський[443].

Що стосується подальшої долі Шумського, то в 1933 році його заарештували під час чистки українських комуністів, яку проводив Павло Постишев[444]. Повідомляється, що його востаннє бачив у червні 1934-го в таборі на Соловецьких островах його ж співкамерник. За чутками, пізніше його застрелили буцімто під час спроби перетнути фінський кордон[445]. Рано чи пізно така сама доля чекала й на інших колишніх боротьбистів. Невідомо про жодного з них, хто лишився б на свободі в СРСР після Великої чистки 1930-х[446].

* * *

Справа Шумського виявила глибинну дилему українізації: як надати владі певної міри національної легітимності без загрози єдності СРСР? Як сприяти українському національному розвитку без сприяння націоналізму? «Національний ухил», який називали «шумськизм», водночас був продуктом риторики цього режиму. Якщо українці здобули національне визволення, як стверджує влада, то вони й почали поводитися відповідним чином. Усі вони усвідомлюють, що цим радянським «визволенням» ляльководить Москва, а отже, намагатимуться позбутися такого впливу — саме це силкувався зробити Шумський у політиці, а Хвильовий у літературі. Національне визволення мало що значить, якщо воно не включає право йти своїм шляхом і за власною долею, відмінною від долі тієї імперії, із пут якої колоніальна нація вивільнилася. Проте саме цієї окремої долі Москва ніколи не дозволила б. Адже виникала загроза, що «звільнена» колонія піде шляхом, відмінним від указаного «звільненою» імперією.

Метою українізації було наблизити владу до народу так, щоб вона могла вести цей народ за собою до «міжнародної єдності пролетаріату», а єдність прирівнювалася до консолідації Радянського Союзу. Кінець 20-х років XX століття характеризуватиметься спробою повернути українізацію на стару колію. Її прив’яжуть до загальної боротьби «на два фронти»: проти і російського, і українського націоналізму. Поновлена відданість українізації, її обнадійлива перспектива та провал нерозривно пов’язані з ім’ям Миколи Скрипника.

Розділ IV

Микола Хвильовий та дилеми українського культурного розвитку

Поки КП(б)У докладала зусиль, щоб українізуватися, українська література переживала період безпрецедентного розквіту. Партійні представники називали це «українським культурним процесом» і відчували потребу до нього долучитися щоб, зрештою, очолити його. У підсумку обидвох цілей буде досягнуто — до такої міри, що сам «процес» практично припиниться, хоча він починався абсолютно поза партією та розвивався недотично до її політики. На початку революції український рух тільки зароджувався з культурництва, і складалося враження, що українці намагалися втекти від поразки в справі створення власної держави та шукали розради в розвитку національної культури. Відображенням цього було повернення до України таких емігрантів, як Тютюнник[447] і Грушевський. Цей процес їх приваблював, бо здавався чимось реальнішим і тривкішим, ніж та держава, яка згодом намагатиметься його контролювати й урешті зруйнує. Тисячам людей література та мистецтво здавалися найвищим покликанням. За одним із джерел, 1922 року десять тисяч мешканців Києва називали себе письменниками[448]. Народ розвивав свою культуру, а ті письменники, які здійснювали цей розвиток, могли сподіватися на таку народну любов, яка на Заході перепадала хіба відомим співакам та популярним серед жінок акторам[449].

У повітрі витало відчуття духу новизни, відчуття того, що старий світ із усіма його обмеженнями знищено. Звісно, ця новизна та відкидання всього решти мали й свій темний бік, бо той «вид», що його пізніше буде класифіковано як «вартові пси ідеології», уже почав з’являтися, хоча ще з обмеженими повноваженнями[450]. І вже були письменники, які друкувалися за кордоном, бо не могли цього робити в радянській Україні[451]. Ультраортодоксальні «нові люди», які посядуть центральне місце після Шахтинської справи 1928 року, вже з нетерпінням чекали на свій час та іноді нападалися на тих навіть прокомуністичних письменників, яких вважали недостатню «правильними» з погляду комуністичної догми. Проте в середині двадцятих головну роль відігравало нове покоління не відомих до революції талановитих митців, які або належали до партії, або просто були беззастережно віддані завданням революції. Серед них особливо вирізнявся Микола Хвильовий. До видатних нових талантів належали також поет Тичина, драматург Куліш, режисер Курбас та кінорежисер Довженко. Ці люди намагалися відповісти на такі питання, які порушував сам Бог, роздумуючи, яким створювати цей світ, — адже вони відчували, що творять абсолютно новий культурний всесвіт. Як має розвиватися українська культура? У якому напрямі? Якими зразками вона мусить керуватися? Якою має бути ця культура? Сам факт, що такі питання порушувалися, свідчить про ентузіазм людей, які почувалися деміургами.

Найчіткіші та найбезкомпромісніші відповіді на ці питання давав Микола Хвильовий. Тим, хто хотів створити пролетарську культуру, заохочуючи до письменницької праці напівписьменних робітників і селян, він протиставляв «олімпійський» погляд, згідно з яким пріоритетом має бути не обсяг літературного доробку, а якість літератури, бо українська література повинна виглядати гідно поруч із великими літературами Європи. Він наполягав, що для досягнення цієї мети українська література має брати за зразок досягнення та стандарти Європи. Хвильовий закликав українську літературу якнайшвидше звільнитися від російського впливу. Українці, як він зазначав, були водночас і європейцями, і жертвами колоніального гноблення. Він твердив, що саме цей унікальний стан робив Україну готовою приймати культурні здобутки Заходу, який збанкрутував ідеологічно й переживав свій занепад. Україна могла передати ці здобутки колоніальним народам Сходу, котрі підводилися з колін. Україна, на його думку, могла стати провідником «азіятського ренесансу» народів, що звільнялися від імперіалізму й «успадковували Землю».