Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Я заявляю, що в мене, крім боротьби за клясове і національне визволення робітничої кляси у спілці з селянством, жодних інших не було традицій, і від цього я на протязі всієї моєї революційної діяльності, починаючи з 1909 року, ні на йоту не відступав. Від нічого з мого минулого я не відрікаюся, бо вважаю, що я боровся так, як належало більшовикові-ленінцеві в умовах української діяльності, хоч я тоді іще не був у партії Леніна. Я від того свого минулого не маю наміру відрікатися, а, навпаки, я гордий своїм минулим, бо в ньому немає нічого такого, що було б недостойним для революціонера-більшовика. З перших днів революції я був і тепер є українським більшовиком[385].

Шумський говорив передусім про те, що боротьбисти були українським еквівалентом російських більшовиків, тож їхні революційні здобутки були не гіршими за здобутки будь-якого «старого більшовика». Справді, умови злиття більшовиків і боротьбистів надавали такій тезі певне підтвердження[386]. У найпершій офіційній історії КП(б)У авторства Мойсея Равича-Черкаського, що вийшла друком 1923 року, стверджувалося, що український комунізм був плодом «двох коренів», які проростали крізь паралельні російські та українські революційні рухи, і кульмінацією було їх злиття воєдино в 1920-му[387]. Ця позиція залишалася офіційною аж до 1927 року, коли «теорію двох коренів» було офіційно відкинуто й названо основою так званого «хвильовизму» та «шумськизму» у КП(б)У[388]. Лише 1928-го працю Равича-Черкаського була замінено співмірною їй за обсягом[389].

Після того як Каганович вступив у боротьбу в політбюро, він виніс це питання на рівень усього ЦК, який зібрався 2–6 червня 1926 року. Зібраний під приводом обговорення українізації, пленум одноголосно ухвалив резолюцію «Про підсумки українізації»[390]. І вона протягом кількох років лишалася основним документом, у якому відображалася комуністична національна політика в Україні.

Резолюція розпочиналася традиційно з історичного екскурсу й, відповідно, стислого викладу національної політики більшовиків. Укотре зазначалося, що більшовики завжди визнавали право націй на самовизначення без будь-яких засторог, і що саме Жовтнева революція дала партії можливість на практиці реалізувати це право, водночас прокладаючи шлях для інтернаціональної співпраці робітників різних національностей, і саме в результаті такого процесу й постав СРСР. У цьому документі також було визнано помилки більшовиків щодо національного питання на ранніх етапах, проте боротьбисти в жодному разі не згадувалися в контексті допомоги КП(б) у подоланні цих помилок. Власне, боротьбисти в цьому документі взагалі не згадувалися, хоча в ньому засуджено УПСР та УСДРП як представників націоналістичної української дрібної буржуазії. XII з’їзд Російської комуністичної партії було спеціально відзначено саме за те, що завдяки йому політику партії було скеровано в правильне русло й відкинуто «теорію боротьби двох культур»[391].

Успіхи українізації також було завважено. У постанові вказувалося, що 65 % усього діловодства в державному апараті здійснювалося українською мовою — на противагу 20 % станом на торішній квітневий пленум. Державний апарат на місцевому рівні великою мірою українізувався. Майже повністю було українізовано початкову освіту, а ті 20 % шкіл, які не українізувалися, було відведено для навчання представників національних меншин. Середня та вища школи теж систематично українізувалися, а в пресі цей показник досяг 60 %. За один рік відсоток українців у КП(б)У зріс із 37 % до 47 %, а в комсомолі з 50 % до 61 %. Окрім того, що в постанові було визнано відставання профспілок у справі українізації, було зауважено також рішучі й важливі прориви в цьому питанні, зроблені за останній рік[392]. Хоча Кагановича на ім’я в документі й не згадано, усім було зрозуміло, що весь перелік заслуг у проміжку часу від пленуму квітня 1925 року було здобуто саме після того, як він узявся за керівництво партією.

Водночас постанова захищала й темп, із яким Каганович впроваджував українізацію. Хоча ця політика й була необхідною для того, щоб наблизити партію до народних мас, її пришвидшення визначалося як ризиковане, бо, мовляв, у такий спосіб могла постати прірва між російськими трудящими та українськими селянами. Відверте засудження Шумського годі було й сформулювати у виразніший спосіб. Що ж до робітничого класу, то постанова захищала політику партії в її зусиллях із дерусифікації неросійського пролетаріату тим, що робітників, які розмовляли суржиком, заохочували опановувати літературну українську мову[393].

У резолюції також було зазначено, що розвиток капіталістичних елементів у містах і селах під впливом непу призвів до посилення в Україні як руського, так і українського шовінізму. Згідно з постановою руський (російський) шовінізм мав свою соціальну основу серед міської буржуазії та інтелігентів-спеціалістів і проявлявся як національний нігілізм та пасивний опір українізації. У постанові також було заявлено, що руський шовінізм має бути подолано посиленням українізації[394].

Як і можна було сподіватися з огляду на переважання сільського населення, соціальною основою українського націоналізму стало село, а також дрібна буржуазія та інтелігенція. Він перекинувся на літературу, особливо ним було перейнято творчість групи неокласиків під проводом поета Миколи Зерова. Він захопив і таких письменників-комуністів, як Микола Хвильовий, якого засуджували за те, що він протиставляв інтереси України інтересам інших радянських республік і закликав українську літературу звільнитися від російського впливу, а отже — відверто обстоював «буржуазний» шлях національного розвитку. Партія виступала проти його заклику з власними планами національного розвитку. Вона заявила, що підтримуватиме незалежний розвиток української культури, стимулюватиме засвоєння нею найвищих світових культурних цінностей, допомагатиме їй долати обтяжливу спадщину провінціалізму тощо. Разом із тим партія ніколи не дозволить жодних спроб протиставити українську культуру культурам інших національностей Радянського Союзу[395].

Постанова доходила висновку, що найкращим способом боротьби з російським та українським шовінізмом було продовження політики українізації, особливо українізації партії та комсомолу. Постанова закликала до низки конкретних заходів: до продовження політики українізації, особливо в партії та комсомолі; до пояснення суті політики українізації широким масам населення, особливо робітникам і членам профспілок; до рішучої протидії будь-яким спробам відродити «теорію боротьби двох культур» — чи то з російських, чи то з українських позицій; до рішучого викриття національних ухилів (чи ухильників) у партії «з рівночасним особливо уважним та товариським відношенням до товаришів, що помиляються»; до формування партійних кадрів, які могли б провадити ідеологічну боротьбу на ниві української культури; до покращення вищих партійних освітньо-наукових закладів, зокрема Комуністичного університету ім. Артема та Інституту марксизму; до підтримки ініціатив із посилення роботи українських інтелектуалів у державному апараті, та, нарешті, до протидії будь-якій тенденції, що могла б призвести до розриву з іншими радянськими республіками чи націями в