Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

український. І засудив Хвильового за те, що той намагався прокласти шлях українського культурного розвитку в протистоянні Росії, а то було надто небезпечно в часи, коли «об’єднаний фронт» із російським пролетаріатом життєво необхідний. Він спритно зачепив питання боротьбистського минулого Шумського, наводячи «правильні» погляди Хвилі, колишнього боротьбиста, та помилкові Хвильового, який не був боротьбистом, і подаючи все так, ніби це була аномалія, щось таке, чого зазвичай не трапляється. Каганович підтримав заклик Шумського одностайно схвалити резолюцію «Про підсумки українізації», що було в інтересах єдності партії, яку він захищав як запоруку продовження правильної політики на противагу якимось незрозумілим новим ініціативам. І великоруський, і український шовінізм, сказав перший секретар наприкінці своєї промови, були тими загрозами, проти яких мусила виступати партія. Єдність у підтримці політики українізації була способом уникнути появи цих проблем узагалі[408].

Таким чином, на червневому пленумі було озвучено основні аргументи дискусії щодо Шумського, до них не було додано практично нічого нового. Йому дорікали за кампанію проти певних «персоналій», вважали відповідальним за «національні ухили» письменників, із якими він хоч і не погоджувався цілком, проте однаково захищав. Укотре була підтверджено його відданість українізації, проте засуджено намагання «примусово» українізувати пролетаріат; його боротьбистське минуле стало викликати підозри. Хоча ще не робилося жодних спроб усунути Шумського, його віртуальна ізоляція була показовою настільки, що стало зрозуміло: позбутися його можуть будь-якої миті, щойно опоненти цього зажадають. Однак на той момент єдність партії була пріоритетнішою за «зняття масок» із ухильників. Усі зусилля на цій ниві спрямовувалися не супроти політиків, а проти письменників[409]. Критика «єресі хвильовизму» переходила всі мислимі межі, тому політична відповідальність за те, що цьому «злочинові» було дозволено ширитися країною, також неминуче зростала, а ті, хто виступав на червневому пленумі, покладали відповідальність за цю «єресь» на Шумського. Тим часом українізацію, про успіхи та недопрацювання якої говорили почергово та до смішного регулярно, було посилено переведенням низки партійних видань на українську мову та ухваленням нової резолюції, яка закликала профспілки нарешті українізуватися[410].

Перших справжніх заходів проти Шумського було вжито в листопаді 1926 року, коли його зняли з посади головного редактора «Червоного шляху», який розкритикували ще в серпневому рішенні політбюро щодо стану преси[411].

Після того, як Хвиля напався на журнал зі звинуваченнями в підтримці національного ухильництва в літературі, Шумський став на захист письменників, яких називали націонал-ухильниками. На якомусь етапі Каганович зробив зауваження Шумському, що той, мовляв, керував журналом у спосіб, який не личить справжньому комуністу. В оприлюдненій резолюції червневого пленуму згадки про Шумського немає взагалі. У листопадовій резолюції просто описувалися та засуджувалися помилки окремих письменників, а також було оголошено, що новим редактором «Червоного шляху» стає Затонський[412].

Востаннє перед тим, як його погляди остаточно викривили й засудили опоненти, Шумський спробував висловити їх публічно у промові, виголошеній у комісаріаті освіти наприкінці листопада. Переглянути озвучену позицію він відмовився, і в лютому 1927 р. опублікував цю ж промову під назвою «Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі». У ній Шумський намагався дистанціюватися від Хвильового та неокласиків, використовуючи формулювання своїх же опонентів: визнавав Хвильового винним у тому, що він нібито оживив, у перекрученій формі, теорію Лебедя про боротьбу двох культур. Шумський заявив, що ця теорія

чужа духові пролетарського інтернаціоналізму й надто шкідлива для справи пролетарської визвольної боротьби, бо веде до роздмухування національних пристрастей на шкоду братерській солідарності трудящих і на користь буржуазії так з російського, як і українського таборів[413].

Шумський практично скористався тією самою полемікою, що і його опоненти під час червневого пленуму: появу націоналістичної «єресі» Хвильового він пояснив посиленням української національної буржуазії під час НЕПу та поверненням націоналістів із еміграції. Він стверджував, що, з одного боку, Україна мала справу з російськими шовіністами з групи «Жизнь искусства», які виступали проти перекладу на українську лібрето в постановках російських опер, а з другого — з українськими шовіністами та їхнім «зоологічним націоналізмом». Те, що Хвильовий потрапив до другої групи, було промовисто засвідчено тим, що він дістав щедру похвалу від фашиста Донцова й «буржуазного ідеолога» Ніковського[414].

Шумський також не знайшов добрих слів на адресу Грушевського, який повернувся з еміграції: той інколи натякав на схожість між політикою радянського режиму й тим, що робили їхні попередники за часів царизму. Червона Москва, писав Шумський, — «столиця Союзу і центр світового пролетарського визвольного руху», тож її дискредитації не можна було допускати в принципі. Ані російські, ані українські націоналісти, писав він, не мають нічого спільного з марксизмом, а заклик «Геть від Москви до Європи» хоч і ненавмисне, проте об’єктивно привів Хвильового до зречення «класової пролетарської позиції» на користь об’єднаного національного фронту буржуазних націоналістів. Шумський висловлював надію, що Хвильовий усвідомить свої помилки та «разом із усією партією стане активним будівничим української літератури й культури відповідно до її лінії, визначеної на червневому пленумі». Утім, щодо союзників Хвильового, неокласиків, Шумський таких надій не мав. Вони були немарксистськими «внутрішніми емігрантами», що намагалися відійти від сучасності до греко-римського минулого. Одначе ті, хто передчасно вирішив, що українська література померла, помилялися. Тим, хто оплакував долю української літератури, бо їй бракувало сильного класу робітників, він опонував літературною формулою Енгельса та Плеханова, які вважали, що, зрештою, соціально-економічні чинники мистецтва були вирішальними, проте вони відкидали будь-які форми механістичного детермінізму. На цей момент, вказував він, аудиторією української літератури були переважно селяни та інтелігенція. Пролетаріат, який усе ще залишався здебільшого російським, братиме участь в українському культурному процесі лише в міру своєї поступової українізації на хвилі індустріалізації. Шумський завершував свою відозву тим, що він цілком солідарний із червневим пленумом і нинішньою політикою партії й уряду[415].

Його спроба врятуватися через відмову від своїх політичних зобов’язань лише зіграла на руку його критикам, які тепер могли звинувачувати його в непослідовності. Після оприлюднення тексту його промови відразу ж вийшла стаття Миколи Скрипника із супровідною приміткою від редакції в «Більшовику України»: «У цілковитій згоді із судженнями товариша М. Скрипника в його критиці Шумського». Він звинуватив Шумського в тому, що той знову збурив літературну дискусію, попри те що цю тему вже владнав червневий пленум. А «Червоний шлях» у тому, що коли редакцію очолював Шумський, це видання було інкубатором «єретичних» ідей Хвильового та його групи. Відповідно до позиції Скрипника, віддати перевагу капіталістичній Європі, вибрати саме її, а не пролетарську Москву, — а саме це зробили Хвильовий і неокласики, і цей вибір намагався