Будь дивом - Регіна Бретт
Завдяки їй я зрозуміла: жодне бажання не може бути надто великим, щоб його неможливо було здійснити. Жодна потреба не може бути надто великою, щоб її неможливо було задовольнити. Жодне диво не буває настільки абсурдним, щоб на нього годі було сподіватися. І жодне життя не буває занадто коротким, щоб не мати значення.
Урок 28
Сяй. Байдуже, яка темрява панує навколо
Коли згасло світло, перше, про що ми подумали, було: «Це терористична атака!»
Потім ми дізналися, що це аварійне вимкнення електропостачання. І не тільки в Клівленді, але й на значній частині території Східного узбережжя, Середнього Заходу та в деяких частинах Канади. Той темний день став одним із найяскравіших у нашому житті.
Син моєї подруги Фіннеґан знайшов світло під час наймасштабнішого вимкнення електроенергії за всю історію США. Півторарічний хлопчик бігав по темній кухні в самому підгузку з усмішкою на обличчі, а його пухкенькі щічки підсвічував ліхтарик. Він тримав його в роті і гасав з однієї кімнати до іншої, мов велетенський світлячок.
Цей малюк нічого не пам’ятатиме про той день, окрім того, що розповімо йому ми.
Якщо ми будемо чесними, то розкажемо, що спочатку дуже злякалися, бо подумали, що терористи вимкнули електроенергію, щоб у країні запанував безлад. Останнє глобальне вимкнення електроенергії в США трапилося 14 серпня 2003 року — через два роки після терактів 11 вересня. Ми розповімо, що опанували себе й припинили запитувати: «Що буде далі?», і виявилося, що просто аварія з електрикою — це ще не найстрашніше.
Без електрики залишилося близько 55 мільйонів людей, включаючи більшу частину Нью-Йорка, Балтимор, Баффало, Детройт, Клівденд і Торонто. У Пенсильванії зупинилися потяги. Аеропорти зачинили — вони перетворилися на тимчасові кемпінги для мандрівників, які не могли вилетіти. На Таймс-сквер згасли білборди. Бродвейські шоу скасували. Метро теж зупинилось, і довелося евакуювати силу-силенну людей.
Ми залишилися без електрики, а тому почали створювати власні джерела живлення.
Ми їхали додому в годину пік, і світлофори не могли захистити нас від аварій. Хлопці в шортах та бейсбольних кепках перетворювалися на регулювальників і диригували цією симфонією без партії клаксонів. Жоден із водіїв не розлютився настільки, щоб наїхати на цих самозванців, які махали руками в різні боки, регулюючи транспортний потік. Кожне перехрестя перетворилося на зупинку з чотирма напрямками, де люди по черзі ввічливо пропускали одне одного.
Ми розкажемо, що внаслідок вимкнення люди застрягали в ліфтах, торговельні центри зачинялися, м’ясо псувалося, морозиво тануло. А «сліпа» електроніка не могла стежити за тим, щоб раковини та каналізація у громадських вбиральнях та аеропортах, де не міг злетіти жоден літак, не переповнювалися.
Розкажемо, як він спав із мамою в нашій вітальні, бо в їхній квартирі на четвертому поверсі було надто задушливо (понад 30 градусів спеки!) без кондиціонера та вентиляторів. Безпечніше й веселіше було переживати цю кризу разом.
А ще розкажемо, як вечеряли при свічках, а старші люди вмощувались у шезлонгах коло своїх багатоповерхових будинків, сусіди збиралися разом, щоб потеревенити. Люди спілкувалися на ґанку у світлі свічок, а діти милувалися зірками на небі, які зазвичай не такі яскраві при вуличних ліхтарях.
Ми розповімо, як натовп людей у розпачі ігнорував дві червоні вивіски «ЗАЧИНЕНО» на аптеці «Walgreen’s», як сорок людей чекали своєї черги, щоб купити батарейки, воду, свічки та лід і ніхто не огризався на працівників, які дозволяли заходити всередину тільки по двоє. Розкажемо, як люди танцювали на початку черги, а матері позаду обіцяли дітям морозиво на вечерю. Як ніхто не розлютився, коли один чоловік вийшов із сорока літрами води та останнім льодом. Замість цього натовп почав аплодувати, а хтось вигукнув: «Місію здійснено!» — і всі почали усміхатися.
Ми розповімо, як приїхали додому і зрозуміли, що не можемо відчинити двері гаража, розгледіти їжу в холодильнику, прослухати повідомлення на автовідповідачі чи розігріти страви в мікрохвилівці.
Розкажемо про те, що, хоч якого ступеня прогресу може сягнути цей світ, завжди краще мати при собі готівку, а вдома — сірники, свічки, батарейки, воду в пляшках, консерви та радіо на батарейках. Стежити, щоб бак із пальним був заповнений більш ніж наполовину, і знати, як звати твоїх сусідів.
Ми схвильовано розповімо, як не могли скористатися банкоматом, не мали змоги слухати компакт-диски, користуватися комп’ютерами чи дивитися новини по телевізору. Згадаємо, як через велику кількість дзвінків мобільні мережі були перевантажені, а більшість телефонів не працювали, бо їх неможливо було зарядити.
Ми змалюємо, як нам доводилося кип’ятити воду і нюхати продукти; як нам не вдавалося зрозуміти, чи стали ми чистішими після душу, чи бруднішими, — бо з кранів текла жовта вода.
Згадаємо, як це було чудово: відпочити від електронної пошти, не сидіти в Інтернеті, не дивитися реаліті-шоу, а натомість знайомитися зі справжніми людьми, які живуть по сусідству, слухати цвіркунів через відчинені вікна і ловити світлячків.
Ми розкажемо, що в Нью-Йорку, Торонто, Детройті та Клівленді практично не було зафіксовано випадків мародерства, а в магазинах дарували взуття людям, яким треба було пройти не один кілометр, щоб дістатися додому. Як незнайомці пропонували підвезти інших незнайомців. Як люди влаштовували спільні перекуси обіч дороги. Як бакалійники смажили хот-доги на вулицях, магазини безкоштовно роздавали морозиво, а люди влаштовували вечірки на весь квартал.
Ми розповімо, що коли нас підвела електрика, ми не підвели одне одного.
Платон сказав: «Ми легко можемо пробачити дитині, якщо вона боїться темряви. Та найбільша трагедія життя — це коли люди бояться світла».
В один із найтемніших днів нашої історії нам засяяло світло, що ним стали ми самі в суцільній темряві.
Урок 29
Втішай хворих. Коли всі тікають, будь тим, хто залишиться
Коли я боролася з раком, то намагалася вести настільки звичне для мене життя, наскільки це було можливим. Після одного з останніх сенсів хіміотерапії я одразу вирушила на конференцію, де мала виступати як президент Національної спілки газетних колумністів.
Під час перельоту з Клівленда до Сан-Дієґо я всіляко намагалася бадьоритись, та насправді почувалася жахливо. Стюардеса аж зблідла, коли побачила мене — лису, виснажену й слабку жінку, що скоцюрбилася в кріслі.
— Ви моя героїня! — сказала вона і принесла мені кілька подушок. Мабуть, вона вирішила, що ця подорож — моє останнє бажання в цьому житті. Господи, невже я виглядала аж так жахливо?
Було
