Будь дивом - Регіна Бретт

Ти завжди пам’ятаєш цей дорогоцінний момент — момент вашої зустрічі. Для мене однією з таких людей стала Моніка Туросі.

Ми познайомилися кілька років тому — під час збирання коштів для Клівлендського центру допомоги жертвам зґвалтування. Вона не була найвищою жінкою в залі, але складалося саме таке враження, бо Моніка тримала голову вище, ніж усі інші. Її чорняве волосся було ідеально укладене в зачіску, колір помади збігався з кольором лаку для нігтів, кольором сумочки і туфель.

Моніка нагадувала бурхливий шторм — вона встигала потеревенити з усіма, і кожен відчував, що він важливий. Вона знала, що люди люблять говорити про себе, а тому дивилася тобі просто у вічі, сипала запитаннями і справді хотіла почути відповіді.

Ми потоваришували з першої миті нашого знайомства. «Привіт, лялечко!» — завжди вітала мене вона. Кожну розмову вона щедро присмачувала своїм улюбленим словом — «фантастика».

Вона була на 15 років молодша за мене, однак поводилась як моя старша сестра — дбала про мене, ділилася порадами щодо моди, роботи і стосунків. Девізом її життя було: «Коли йдеш угору, тягни інших за собою».

Якими кар’єрними сходами ти б не йшов, бери когось до свого товариства. Можна підніматися на високих підборах, у черевиках з металевими носами чи в зручних мокасинах. Байдуже, у що ти взутий. Важливо, кого ти тягнеш нагору разом із собою. Цінуй кожну людину, що її зустрічаєш на шляху, незалежно від її статусу в організації.

Ніхто не повинен самотньо підніматися кар’єрними сходами. Коли йдеш до вершини, допомагай комусь рухаючись туди ж. «Ніколи не тікай від факту, що ти — жінка в бізнесі, — казала Моніка молодшим жінкам. — Це твоя єдина перевага у сфері, де повно чоловіків. Надто багато жінок вважають, що треба встановлювати потрібні зв’язки так, як це роблять чоловіки. Створи свою модель».

Вона працювала й спілкувалася з людьми з особливою пристрастю, бо ніколи не робила цього виключно для себе. Вона завжди збагачувала життя інших. Моніка надихала жінок відкривати в собі все найкраще. Замість того щоб дізнаватися більше про бейсбол та гольф і стати «своїм хлопцем», вона придумала суто жіночий привід організувати невимушене спілкування — «бізнес-педикюр». Відкрила салон, де ділові жінки будь-якого віку під час педикюру могли поспілкуватись.

— Якщо чоловіки можуть півдня грати в гольф, чому ми не можемо присвятити цей час педикюру? — казала вона.

Її філософія? «Знайди те, що тобі до вподоби, й осідлай, мов хвилю».

Ця хвиля віднесла її до Вашингтона після того, як вона пішла з Ради вищої освіти північно-східного Огайо. Якось у травні я зустріла її тітку в крамниці «Costco».

— Ти чула про те, що трапилося з Монікою? — запитала вона. — Завтра їй зроблять операцію на мозку.

Усе почалося з головного болю, який ніяк не хотів зникати. Сканування показало рак усюди — у мозку, легенях, черевній порожнині… Із жвавої 38-річної жінки Моніка перетворилася на жінку, яка помирала від раку четвертої стадії.

Вона повернулася до Клівленда, щоб отримати найкраще медичне обслуговування у світі. Кілька років тому її мати померла від раку грудей, тому сестра Моніки Жакі огорнула її материнською турботою на кожному кроці її шляху.

Вони боролися до кінця. Операція. Опромінення. Хіміотерапія. Жакі тижнями не відходила від ліжка сестри в університетській лікарні. Вона несла свою сестру — іноді в буквальному сенсі — і допомагала їй знову навчитися ходити після того, як рак «обплутав» її хребет.

Я ніколи не забуду, який вигляд мала Моніка перед першим сеансом хіміотерапії. Здавалося, вона прийшла на побачення. На свої сеанси я вдягала джинси й мокасини. А вона прийшла в пишній білій спідниці та яскраво-рожевій блузці — такий самий відтінок мали її туфлі, лак на нігтях і кокетливий капелюшок.

Коли після операції в неї почало паморочитись у голові, вона питала: «Чи є щось запаморочливе у твоєму житті?» Після опромінення Моніка стала забудькуватою і часто запитувала: «Підкажи, про що ми щойно говорили?» А коли рак мозку довів її до краю могили, вона казала: «Ну то як там твій онук?»

Я почувалася просто жахливо, бо обіцяла, що їй стане краще. Мій друг Патрік, священик, м’яко зауважував: «Але ж їй справді ставало краще».

На похороні її сестра Жакі попрохала мене прочитати вірш, що його Моніка написала про себе. Насправді він швидше нагадував саморекламу. Цей вірш описував Моніку набагато краще, аніж це могла б зробити я.

Я — пара стильних чорних лакованих шкіряних чобітків до колін. Я — цікава книжка і гарячий лате холодного сонячного ранку на Потомаку. Я — свіжий вишневий манікюр і педикюр у нових босоніжках із ремінцями навесні.

Я — яка завжди здивовано й захоплено дивитиметься на освітлений купол і Монумент Вашингтона, під’їжджаючи до них з боку Паркової дороги місячної ночі.

Я — день у Ренвіку, після якого насолоджуєшся скотчем і стейками в ресторані Чарлі Палмера.

Я — самовпевнена і до біса розумна. Я дотепна й весела.

Я — турнір із гольфу в тридцятиградусну спеку сонячного дня в «Hilton Head» або «Congressional». Я — та, хто мріє побувати в Оґасті у квітні.

Я — вино, яке після дегустації продається краще, ніж за каталогом. Я — думка про щось смачненьке, яка з’являється у твоїй голові, коли береш участь у третій телефонній конференції наприкінці робочого дня в п’ятницю.

Я — та, хто сперечається на рівних щодо профспілок, зовнішньої політики, освіти, охорони здоров’я та іспитів посеред семестру.

Я щаслива, мов різдвяний ранок, мов вишневий цвіт,